3. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ

За умов, коли магістральний напрям формування нової національної метасистеми в Україні лише обирається, коли процес визначення глобальних стратегічних цілей соціальноекономічного розвитку країни у свідомості політиків, суб’єктів господарювання, різних соціальних прошарків і верств населення ще далекий від завершення, особливо актуальним і нагальним стає науковий пошук відповідей на запитання:

1. Яким буде результат наших зусиль, яка економічна система та економічна модель розвитку буде сформована внаслідок цих зусиль?

2. Чи буде обраний стратегічний напрям розвитку настільки стратегічно перспективним, що дасть можливість спрямувати шлях «на виріст», здатний забезпечити адекватне вимогам часу місце серед інших народів, позитивне історичне майбутнє країни та її громадян?

3. Чи с приятимуть процеси, що відбуваються у сучасному світовому господарстві, становленню ефективної моделі розвитку в нашій державі, входженню її на основі партнерських рівноправних відносин у співдружність країн постіндустріальних, або зіштовхнуть на периферію історичного прогресу, законсервувавши зубожіння технологій виробництва та добробуту населення?

Для відповіді на поставлені запитання і, зокрема, на оста ннє, розглянемо деякі негативні та позитивні тенденції і результати, що можуть, на думку дослідників, бути сформованими або формуються у процесі глобалізації.

Насамперед у цьому плані слід, мабуть, згадати концепцію глобальної історії, сформовану в останні десятиліття ХХ ст. деякими істориками. Згідно з цією концепцією, тенденція до глобалізації змінила фундаментальну як ість історичних процесів, коли національний і навіть регіональний масштаб стає недостатнім, а національні або регіональні історії більше не мають сенсу, внаслідок чого у глобальному світі історія відбувається інакше: в ній формуються нові рушійні сили, нові механізми та нові напрями.

Можливі наслідки таких змін для національних метасистем прогнозуються, наприклад, у тео рії залежності (П. Пребишч, А. Г. Франк, Ф. Кардозо, Є. Фалетто) та теорії світової системи І. Уоллерстайна. У теорії залежності, зокрема, автори розрізняють два варіанти майбутнього розвитку світового суспільства: песи-

Оптимістичний варіант даної теорії, підґрунтям якої є ефект бумерангу, виходить з того, що кількісні зміни в економіці залежних або слаборозвинутих країн під впливом припливу іноземних інвестицій урешті-решт можуть привести до якісного стрибка, економі чного «прориву». За цих умов глобальні економічні взаємозв’язки виявляються засобом звільнення від залежності, а не інструментом для її збереження.

Найпоширеніша серед теорій, які визначають характер і тенденції розвитку світових економічних зв’язків, — теорія «світової системи» І. Уоллерстайна. Виходячи з визначення трьох основних стадій в історії — «міні систем», «світових імперій» та «епохи світової економіки», або «світових систем» учений вважає, що саме капіталістична система, маючи колосальний потенціал до розширення, приваблюючи великі прошарки населення своєю внутрішньою динамікою та здатністю забезпечувати достатню масу найрізноманітніших товарів, веде до ієрархізації світового співтовариства, визначаючи три рівня де ржав: центральні, периферійні та проміжний тип — напівпериферійні. Це означає, по-перше, збереження навіть у єдиній світовій економічній системі її асиметричності; по-друге, — визрівання та розвиток асиметричності у культурних потоках, коли західна модель розвитку культури стає домінуючою, сприймається як символ цивілізації.

На думку деяких дослідників (наприклад, П. Штомпка), саме такої орієнтації завжди дотр имувалися представники політичної та економічної еліти в колоніальних країнах, тепер же вона популярна у посткомуністичних країнах, де прозахідна культурна орі-

містичний і оптимістичний. За першим у результаті розвитку «ланцюга залежності» між капіталістичними метрополіями та країнами-«сателітами» формується система нерівноправних відносин, основна частка додаткового продукту, виробленого з ресурсів залежних країн, привласнюється провідними капіталістичними країнами, а національна еліта країн-«сателітів» (підприємці, менеджери, висококласні спеціалісти, політики), задовольняючи свої власні інтереси, вивозить і вк ладають власні кошти в економіку інших держав, фактично перебуваючи на службі іноземного капіталу, виконуючи всі його вимоги. Навіть якщо представники місцевої еліти не виїздять із країни, вважають прихильники песимістичного варіанта, — у своїх надіях, уподобаннях та перевагах вони вже далеко від неї. Адже будучи вмонтованою у механізм зовніш ньої експлуатації, одержуючи від цього певну частку прибутку, місцева еліта не бажає боротися за економічний суверенітет.

Ще один відомий дослідник закономірностей розвитку «третього світу» С. Амін вважає глобалізацію (він називає це явище «мондиалізацією») «ідеологічним дискурсом, який покликаний легімітизувати стратегію імперіалістичного капіталу», розуміючи при ць ому імперіалізм як окреслення внутрішньо притаманної капіталу тенденції «мондиалізуватися», захоплювати різні національні ринки. На думку С. Аміна, наслідки процесу глобалізації мають двоякий характер: по-перше, зростає тенденція панування світової економіки та світового ринку над політикою та ідеологією національних держав; по-друге, посилюється поляризація рівнів розвитку, оскільки ринки товарів і капіталів де далі більше набувають світового виміру, а ринки робочої сили залишаються національно сегментованими. До того ж, вважає вчений, центр і надалі прагнутиме до домінування за рахунок підтримки п’яти монополій: монополії новітніх технологій; монополії на контроль за фінансовими потоками на глобальному рівні; монополії на доступ до природних ресурсів планети; мо нополії на інформацію та мас-медіа; монополії на зброю масового знищення. Наслідком такої монополізації в умовах глобалізації буде поглиблення світової ієрархії, поширення, ускладнення структури та рівнів Периферії, розвиток процесів поляризації у самому Центрі, де також складається суспільство двох швидкостей.

Усе сказане вище дає змогу зробити однозначний, на перш ий погляд, висновок: глобалізація містить у собі небезпеку для подальшого розвитку національних економік, окремих, насамперед слаборозвинутих країн. Однак, оцінюючи можливості й перспективи окремих країн, і зокрема України, за умов глобалізації, слід, швидше, виходити із поглядів на перспективи та чинники світового розвитку, сформульованих на початку ХХ ст. відомим філософом С. Булгаковим, який вва жав: загальною основою будьякого творчого процесу є свобода, необхідність же лише визначає рамки цього процесу. Там, де є життя і свобода, є місце для нової творчості, там виключений причинний автоматизм.

Отже, глобалізацію слід сприймати не лише з позицій тих ризиків і небезпек, які вона може по роджувати, але й як один із найважливіших показників і чинників світового розвитку, що висвітлює тенденцію до появи якісно нових форм та інститутів інтеграції економік, механізмів управління процесами розвитку в

єнтація, яка часом набуває форми «фетишизації» Заходу, викликана насамперед прагненням «приєднатися до Європи» та «уникнути Азії», тобто відсталості, автократії, радянського імперського панування.

Одним із таких позитивних результатів і чинників можна вважати по ширення процесу соціалізації економічного життя на переважну більшість національних господарських систем. Викликають цю тенденцію, насамперед, соціальна спрямованість розвитку економіки найбільш потужних держав світу та міжнародна економічна діяльність ТНК. У попередніх розділах вже доволі докладно розглядалися плюси та мінуси сучасних моделей соціальної держави та соціалізованих національних господарських систе м. Тому детальніше зупинимося на тенденціях до прискорення соціалізації економічного життя у країнах слабо- та середньорозвинутих унаслідок діяльності ТНК.

Як вже зазначалося, ТНК за допомогою 690 тис. іноземних філій утворили сьогодні у світовій економічній системі єдину мережу, в основі якої володіння третиною світових виробничих фондів, 40 % пла нетарного продукту, понад 50 % зовнішньоторговельного обороту (тільки на 100 найбільших ТНК у 2000 р. припадало до однієї третини світового експорту — близько 2 трлн дол.), 80 % торгівлі високими технологіями, 90 % вивозу світового капіталу. Хоча основна частина прямих іноземних інвестицій зосереджується у розвинутих капіталістичних країнах, таких як США, країни Європейського Союзу, Японія, все ж 30 % їх припадає на частку країн, що розви ваються. Тому частка західного капіталу у корпоративній власності цих країн збільшилася у 1999 р. порівняно із 1970 р. майже у 200 разів.

Слід зазначити, що довготермінова орієнтація ТНК на технофінансову стратегію та політика делокалізації виробництва багато в чому збігаються із потребами та інтересами національних економік постколоніальних і посткомуністичних держав. З одного боку, об’єктивні процеси глобалізації, що прискорюються суб’єктивними зусиллями найпотужніших в економі чному плані країн, значно скорочують можливості самостійного вибору варіантів та інструментів формування власних конкурентоспроможних національних господарських систем країнами, що розвиваються. З другого — діяльність ТНК, так чи інакше, сприяє формуванню таких систем шляхом колосальних інвестицій, організації виробництва сучасних видів продукції, втягування на-

якісно нових умовах, народжених новим технологічним способом виробництва, змінами у системі соціально-економічних відносин, потребами й можливостями інформаційного суспільства, загальносвітовими ризиками та небезпеками. Саме такий підхід дозволяє неупереджено розглядати позитивні зміни у світовому розвитку та чинники таких змін, народжені глобалізацією.

Деякі дослідники відзначають факт появи та динамічного розвитку тенденції до створення глобальних та мультилокальних компаній, міжнародних підприємницьких мереж та альянсів, зрощування їх у певну тр анснаціональну модель, що забезпечує найкращі умови для використання переваг глобального виробництва та мереж розподілу, дає змогу нівелювати вплив ринку на свою діяльність, сприяючи подоланню невизначеності зовнішнього середовища. Поява таких тенденцій навіть стала підставою для формування тези, згідно з якою на зміну капіталізму ієрархічному приходить капіталізм альянсний, за якого компанії за цікавлені не стільки у розвитку внутрішньофірмового виробництва, скільки в об’єднанні зусиль із постачальниками та конкурентами з метою отримання контролю на ринковим простором.

У будь-якому разі сучасні організаційні форми діяльності ТНК безперечно сприяють прориву міжсистемних оболонок (національних економічних та політичних кордонів) в інтересах реалізації цілей самих ТНК. Однак, во дночас, такі прориви забезпечують сприятливі умови входження та інтеграції національних господарських систем посткомуністичних країн, держав, що розвиваються, в єдину мережу глобалізованої світової економічної системи, у кінцевому підсумку позитивно впливаючи на процеси індустріалізації та структуризації національної економіки, формування сучасних конкурентоспроможних галузей господарського комплексу, зокрема й таких, де створюється проду кція високої вартості, тобто високотехнологічних, орієнтованих на виробництво електронної техніки, сучасних медичних препаратів, навіть космічних апаратів тощо. Відповідно формується ефективна ринкова інфраструктура, поза якою неможливі вільний рух капіталів, товарів, реалізація потреб ТНК і держав, національних економік загалом.

Зокрема, внутрішньофірмовий поділ праці всередині ТНК, виступаючи однією з форм реалізації, різновидом між народного поділу праці, об’єктивно забезпечує якщо не тотожність, то взаємозалежність інтересів ТНК та національних держав. ТНК, зацікавлені в ефективному, мобільному та гнучкому функціонуванні усіх ланок, підрозділів, кооперативних зв’язків всередині системи, змушені, певною мірою, формувати їх мережу на всьому те-

ціональних підприємств і підприємців до орбіти специфічних форм міжнародного поділу праці: у вигляді внутрішньофірмових зв’язків, про що вже йшлося, створення підприємницьких мереж тощо.

— забезпечення високого рівня компетентності та відповідальності працівників, що, відповідно, стає можливим у разі наявності достатньої кількості національних високоосвічених кадрів, зайнятих безпосередньо у сфері виробництва та в галузях технологій і менеджменту;

— забезпечення ефективної системи мотивації до праці за допомогою як економічних, так і позаекономічних важелів;

— створення розвиненої й досить потужної банківської системи, здатної забезпечити мобільне, прозоре просування інвестицій, акумуляцію заощаджень населення для подальшої їх капіталізації;

— підтримка стабільної макроекономічної та політичної ситуації в країні тощо.

Такі підходи ТНК до функціонування на ринках посткомуністичних країн, або країн, що розвиваються, викликають (і тут можна говорити про взаємність інтересів) потребу в активній діяльності національних держав, у відповідній економічній політиці, яка б проводилася насамперед у таких напрямах, як: ? забезпе чення громадянам певного рівня економічних та політичних свобод; ? забезпечення чітких гарантій у сфері відносин власності; ? забезпечення вільного доступу до усіх ступенів освіти; ? підтримка, в тому разі й інвестиційна, економічних проектів загальнонаціонального та регіонального значення; ? забезпечення принципу єдності економічного зростання та зростання добробуту більшості населення; ? зменшення соціально-е кономічної нерівності різних верств населення, в тому разі й за рахунок проведення ефективних аграрних реформ; ? сприяння підвищенню платоспроможного попиту як на продукти харчування, так і на промислові високотехнологічні товари, що водночас сприятиме зростанню місткості національного ринку, отже й подальшому розвитку економіки.

Можна зазначити, що багато в чо му реалізація інтересів ТНК та мети національної економічної політики, там де влада змогла забезпечити більш-менш цивілізоване їх поєднання, сприяла значному просуванню країн, що розвиваються, вперед по шляху індустріалізації, забезпечення стійких темпів економічного зростання, інтеграції у світове економічне співтовариство, систему вільних торговельних відносин.

риторіальному просторі своєї діяльності за однаковими принципами та стандартами, такими як:

Слід зауважити: за останні тридцять років в орбіту активного і динамічного розвитку, що виводить економіку за межі традиційних економічних систем, втягнулися держави з населенням близько 3-х млрд громадян. Разом із золотим мільярдом (сьогодні кажуть уже про два золотих мільярди) громадян розвинутих країн це понад дві третини усього населення пла нети. До того ж, до процесів усебічної соціально-економічної модернізації останнім часом приєдналися посткомуністичні країни Європи, деякі держави Північної Африки та Латинської Америки. Внесок, наприклад, Південно-Східної Азії у світовий валовий продукт збільшився за цей період із 4 % у 1960 р. до 25 % у 1991 р.. За темпами економічного зростання останні 30 років, аж до середини 1

990-х років, серед 10 національних економік, що зростають найшвидшими темпами, 8 були розташовані в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Це насамперед економіки таких великих країн, як Китай, Японія, Індія, Південна Корея, Індонезія, В’єтнам, Таїланд, Малайзія.

Звичайно, частка нагромадження ВНП у цих країнах на початку 90-х років (як, до ре чі і в інших країнах, що ставали на шлях динамічного індустріального розвитку) значно перевищувала цей показник у країнах ЄС (8—22 %) та у США (14—17 %), становлячи 35—37 %, що не могло не позначитися на рівні доходів працівників: середня заробітна плата промислового робітника в середині 90-х років сягнула в розвинутих країнах 18—30 дол. за г одину, у Кореї та Сінгапурі — не перевищувала 6

—7 дол., у Малайзії — 1,5 дол., а в Росії — лише 80 центів. Поза тим, вже на початку 1990-х років Південна Корея, Тайвань, Гонког, Сінгапур перевищили рівень ВНП у 10 тис. дол. на людину в рік. Можна також зазначити, що масове виробництво продукції високої вартості — електро- та електронної техніки, автомобілів, машин і пр иладів базувалося не лише на іноземному капіталі, а й на імпортних технологіях: цей шлях пройшли, або проходять й досі, практично усі країни, метою яких стали модернізація та прискорений розвиток, — як справді відсталі в недалекому минулому, так і досить потужні, індустріально розвинуті. Наприклад, в оста нні 20 років ХХ ст. Японія імпортувала технологій у 7—8 разів більше, ніж продавала на зовнішніх ринках. 95 % комп’ютерів, вироблених у Південній Кореї у 80-ті роки минулого століття, також збиралися за західними ліцензіями, а програмне забезпечення, встановлене на них, було імпортоване на 100 %. Імпорт комплектуючих виробів у 90-ті роки ХХ ст. но вими індустріальними країнами ПСА становив сотні мільярдів доларів щорічно.

Але ж не це визначало й визначає суть і характер змін, що відбуваються в економіці та суспільствах цих країн. Структурні зміни в народногосподарському комплексі під впливом діяльності ТНК та економічної політики взаємодіючих з ними національних держав, національного капіталу викликали до життя, як мінімум, дві позитивні тенденції, що визначають оптимістичні перс пективи у довготерміновому періоді для економік і народів цих країн: 1) входження значного числа нових економік у світовий товарообіг та в єдиний інформаційний простір як конкурентоспроможних і значною мірою, рівноправних суб’єктів і партнерів; 2) соціалізацію економічного життя в цих країнах (табл. 13.1).

Таблиця 13.1

ТЕМПИ ЗРОСТАННЯ СВІТОВОЇ ТОРГІВЛІ ТА СВІТОВОГО ВВП (у % порівняно з попереднім періодом)

* ВВП у доларових цінах 1995 р.; ціни й обмінні курси 1995 р.

З наведеної таблиці можна побачити — ХХІ століття більшість країн, що розвиваються, в усіх регіонах світу (на відміну

Отже, процеси с оціалізації ринкового господарства, що зумовили трансформацію соціально-економічних відносин у розвинутих країнах, збуджуються сьогодні в інших регіонах світу, особливо в країнах, що розвиваються, саме механізмами глобалізації, активною та всепланетною діяльністю ТНК. Досягнення політики соціалізації економічного життя, особливо у європейських країнах, стають критерієм, зразком, стандартом, що береться до умо ви під час формування соціальної політики у багатьох державах світу. Основою та причиною такої політики є поява великої кількості соціально свідомих та активних прошарків населення внаслідок зростання потреби національних господарств у кваліфікованій та висококваліфікованій праці, викликаної поглибленням інтеграційних процесів, стимульованої діяльністю ТНК, розвитком потреб вже самої кваліфікован ої праці.

Динаміка, спрямованість і результативність процесів соціалізації економічного життя в посткомуністичних країнах та країнах, що розвиваються, вирішальною мірою залежать від активності самої держави, глибини усвідомлення та обґрунтування провідними політичними силами цих країн стратегічних цілей економічної політики, рівня відповідальності за їх послідовну реалізацію. Адже забезпечення правового поля трансфор маційних перетворень, економічного розвитку, визначення та запровадження системи державних мінімальних соціальних стандартів (ДМСС) на основі критеріїв, запроваджених розвинутими країнами та використовуваних ТНК у своїй внутрішньофірмовій політиці в різних регіонах світу, залежить насамперед від того, наскільки повно реалізуються загальнодержавні підходи до розв’язання цих проблем. Зокрема, побудова с истеми ДМСС, як підкреслюють дослідники цієї проблеми, стає головною ланкою нової соціальної політики, найважливішим засобом підвищення керованості соціальними процесами та подолання кризи соціальної сфери. Законодавче розв’язання даного питання вирішує на концептуальному та господарському рівнях не лише проблему економічної політики держави у соціальній сфері, проблему соціального захисту населення, а й біл ьш значущу, пов’язану із фор-

від розвинутих країн) розпочали поступовим підвищенням темпів зростання ВВП та обсягів торгівлі. Це, безперечно, матиме позитивний вплив на динаміку розв’язання не лише економічних, а й соціальних завдань і проблем, що виникають у країнах у зв’язку з інтеграцією їх у суперечливі та складні процеси глобалізації.

Серед основних типів ДМСС більшість безпосередньо впливають на процес формування та ефективність системи мотивації до праці, забезпечують (або не забезпечують) інтерес до конкурентних змагань працівників у господарській системі, оскільки визначають рівень можливостей та ал ьтернативу вибору у системі координат споживання. Серед таких мотиваційних форм ДМСС можна назвати: прожитковий мінімум; рівень мінімальних доходів (мінімальна заробітна плата, мінімальна пенсія, стипендія тощо); структуру системи загальнодоступних безкоштовних послуг усім верствам населення; стандарти необхідного рівня якості, вимог та технологій надання соціальних послуг; норми забезпечення громадян соціальними послугами та від повідними установами; норми кадрового, матеріально-технічного фінансового забезпечення установ соціального обслуговування громадян тощо.

Наповнені відповідним змістом та підтримані бюджетною системою всіх рівнів високі стандарти освіти, охорони здоров’я, якості навколишнього середовища, безпеки, забезпечують стійкий тривалий інтерес до праці та проживання саме в такому середовищі, отже впливають як на продуктив ність праці, так і на усвідомлення необхідності боротися за місце у цьому середовищі. Можливість досягти, внаслідок своєї праці, таких соціальних стандартів життя і змінити їх на більш високі, привабливі, як з погляду працівника, так і суспільства, поступово стає і критерієм, і стимулом, і формою реалізації соціальної конкурентн ості у постсоціалістичних та слаборозвинутих країнах, що інтегруються у систему світових економічних зв’язків і співробітничають із національними і наднаціональними, господарськими інституціями. Тому навряд чи можна визнати конструктивною думку дослідників, які вважають, що «демонстрація усьому світові стандартів добробуту та споживання у високорозвинутих країнах стає джерелом соціальної на пруги». Саме активна діяльність основних політичних сил будь-якої держави, їх націленість на соціальне партнерство з усіма внутрішніми та зовнішніми суб’єктами господарювання на взаємовигідній, рівноправній і довгостроковій основі стає запорукою поступальних позитивних змін у національних економічних і соціальних системах.