Одним із важливих чинників позитивного сприймання процесів і тенденцій глобалізації життя світовим суспільством можна вважати об’єктивну потребу людства в об’єднанні зусиль усіх національних держав з метою подолання цілої низки загальнопланетарних проблем, поза розв’язанням яких подальший прогрес та й взагалі існування будь-якої соціальної системи на Зе млі стає досить проблематичним. Серед цих проблем можна виокремити насамперед суто соціально-
ньо впливає на умови функціонування грошово-кредитних си- стем окремих країн. Водночас відбувається лібералізація міжнародних ринків позикового капіталу.
Отже, по-перше, динаміка демографічних змін, що відбувалися у другій половині ХХ ст., викликає до життя коло сально складний вузол соціальних проблем, пов’язаних із використанням природних ресурсів, поляризацією доходів населення різних країн і регіонів світу, умов його існування та розвитку. Так, якщо протягом першої половини ХХ ст. загальна кількість мешканців Планети збільшилася на 1 млрд (із 1,5 до 2,5 млрд), то в 1998 р. вона становила вже 6 млрд людей, а до 2015 р., за прогнозами вчен их, населення планети може збільшитися до 7,8 млрд. До того ж, якщо населення розвинутих країн та країн Східної Європи збільшилося за 1950—1996 рр. у 1,5—1,6 раза, то у країнах, що розвиваються, — у 2,7 разу, зокрема в Африці (найбіднішому регіоні світу) — у 3,3 рази. Як наслідок, частка цих країн у заг альній кількість жителів планети зросла за останні півстоліття з 2/3 до майже 4/5. Водночас невелика група розвинутих країн виробляє, у розрахунку на душу населення, у 20 разів більше валового продукту, ніж усі країни, що розвиваються. Це зумовлює збільшення розриву між багатими і бідними, зокрема розрив між 20 % найбагатшої частини населення світу і 20 % найбіднішої (зви чайно, з різними варіантами відхилень) зріс за період з 1960 до 1993 р. із 30 до 60 разів.
По-друге, поляризація доходів населення, зростання безробіття, етнічні конфлікти та війни спричинили величезні потоки міграції населення. У 1995 р. кількість біженців із районів конфліктів становила 27,4 млн осіб, а кількість мігрантів — 110
—130 мл н. Тільки за останнє десятиліття понад 90 млн осіб із різних країн світу залишили свою батьківщину у пошуках роботи та заробітку.
По-третє, бідність і зубожіння населення багатьох країн світу на тлі економічної стагнації роблять глобальною проблему продовольчої безпеки, оскільки розв’язання її власними силами для урядів багатьох держав сьогодні не реальне, хоча в цілому світовий збір зерна у другій половині ХХ ст. випереджає темпи зростання населення.
По-четверте, поглиблює проблему продовольчої безпеки окремих країн і регіонів екологічний стан планети, зумовлений інтенсивною господарською діяльністю. Нескоординована, часто
економічні, такі як: демографічні зміни, продовольча безпека, енергозабезпечення, екологія, соціальне середовище тощо (усі ці проблеми безпосередньо пов’язані з особливостями розвитку системи Північ — Південь, хоча такий поділ є досить умовним). Розглянемо їх детальніше.
Названі вище чинники, пов’язані з не безпечною динамікою економіко-екологічних та демографічних проблем, сприяють прискоренню інституціоналізації процесів глобалізації, поглибленню уваги до її проблем. Зокрема, у 1992 р. у Ріо-де-Жанейро відбулася Конференція ООН із проблем навколишнього середовища, на якій було поставлене завдання сформувати довготермінову Програму дій щодо забезпечення якості умов життя на планеті для майбут ніх поколінь. В основу програми «Стратегія світового розвитку» покладено концепцію стійкого суспільства Д. і Д. Медоузів. Основними положеннями її є погляд на суспільство як таке, що здатне існувати протягом життя багатьох поколінь, як на достатньо далекоглядне, гнучке та мудре, щоби не руйнувати фізичні й соціальні системи, що його підтр имують.
Таке розуміння світового співтовариства дозволило сформулювати основне завдання глобалізованого світу — створення умов для переходу людства до нової стадії розвитку — стійкого суспільства. Сьогодні виразно проглядаються принаймні два можливих варіанти сценарію розвитку глобалізованого світу: перший (за відсутності прогресу у сприйманні економічної системи як певної підсистеми, частини чогось глобальнішого та відп овідного врахування цього факту у практичній роботі з формування механізму управління економікою)
— наростання ентропії у соціально-економічних системах окремих держав із непередбачуваними негативними наслідками; другий — переорієнтація на основі наукових досліджень цілей національної економічної політики в напрямі глибинного врахування реалій, що складаються у світовому господарстві та його національних блоках, і реал ізація такої політики у практичній економічній діяльності суспільства з позицій забезпечення стійкого економічного розвитку.
неконтрольована діяльність господарських систем багатьох країн і ТНК, вже сьогодні спричинила такі явища, як «озонні дірки», глобальне потепління клімату, яке веде до «парникового ефекту», знищення та забруднення водних ресурсів, втрату ґрунтів господарського користування. За час економічної діяльності людство вже втратило близько 2 млрд гектарів колись родючих земель, перетворивши їх на пустелі та «бедлен ди». До того ж швидкість вітрової та водної ерозії землі внаслідок зведення лісів тощо тільки за останні 50 років зросла порівняно із середньоісторичною у 30 разів. Науковці називають цей процес «тихою кризою планети» та вважають найбільшою (поряд із атомною війною) загрозою життю на Землі.
Ускладнення всіх сфер суспільного життя за умов глобалізації дозволяє деяким вченим говорити про зародження нової цивілізаційної моделі розвитку, яка починає працювати за своїми законами, працювати «безперебійно, жорстко, динамічно». До основних ознак такої моделі вони відносять: ? прорив міжсистемних оболонок, зрощування економіки з екологічними та національно-етнічними, культурологічними та іншими си стемами, синтез, об’єднання їх в єдину нерозривну систему різних сфер діяльності; ? формування нового набору цінностей та вивільнення менталітету людини від деформацій; ? перегрупування та симбіоз економічних, екологічних, національно-етнічних, культурологічних та інших блоків; ? формування абсолютно нових організаційнофункціональних структур; ? утворення світових консорціумів, здатних сфор мувати новітню інфраструктуру на противагу постіндустріальній, що вступає у свій завершальний етап: її рушійні сили згасають, йде тільки самовідтворення моделі у рамках досконально відпрацьованих механізмів. Такий стан приводить до різкого зламу, перекомпоновки економічних кордонів, закладає інтернаціоналізовані відтворювальні ядра, які набувають «блукаючого» характеру. Виникає небезпека цілеспрямованого штучного формування, насаджуван ня нових постіндустріальних зон у різних точках планети з певною стратегічною метою — нарощування дистанції за рівнями розвитку в межах цивілізаційних моделей, що дає можливість підтримувати лідерство, претензії на першість, винятковість у світі.
До речі, насаджування постіндустріальної моделі практично втілюється в особливостях розвитку країн — «нових тигрів», у методології та метода х підтримки реформ у постсоціалістичних країнах, зокрема в Україні. Ознаки такої тенденції можна побачити у позиції та політиці деяких держав — членів ЄС. Зокрема, виголошені у 2000 р. заяви деяких лідерів Німеччини та Франції щодо ідей федералізації цього союзу, спроба прийняття відповідної конституції і запровадження у зв’язку з ци м «різношвидкісної інтеграції», дворівневості його структури свідчать про бажання великих європейських держав сформувати такі «зони наступності» для решти країн — кандидатів до вступу в Євросоюз з метою збереження монопольного права на прийняття стратегічних рішень, доленосних для усього регіонального об’єднання.
