Posibniki.com.uaІсторіяІсторія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ — початок ХХІ ст.12.3. Геополітичне позиціонування Європейського Союзу на початку ХХІ ст.


< Попередня  Змiст  Наступна >

12.3. Геополітичне позиціонування Європейського Союзу на початку ХХІ ст.


За сучасних умов США є незаперечним лідером світового розвитку. За прогнозами фахівців, гегемонізм США триватиме щонайменше до середини ХХІ ст. Проте в історичній перспективі

— поступова і неминуча втрата США свого виключного становища у світі. За словами З. Бжезінського, для світової політики неодмінно стане все більш невластивою концентрація влади в руках однієї держа ви. Отже, США не тільки перша і єдина наддержава справді глобального масштабу, але, наімовірніше, і остання.

Вже наприкінці ХХ ст. окреслились контури формування багатополюсного світу, серед яких найвиразнішим є контури країн Європейського Союзу. Західноєвропейська інтеграція дала Європі новий шанс. На кінець ХХ ст. економічна могутність 15 країн ЄС наблизилась до американських пок азників — 19,8 % загальносвітового валового продукту (США — 20,4 %). Населення ЄС — 25 становить понад 450 млн осіб проти 273 млн у США. Загальний обсяг торгівлі із зовнішнім світом у ЄС майже на 25 % більший, ніж у США, і вдвічі більше, ніж у Японії. Європейський Союз здійснює безупинну торговельну експансію. Підписавши угоди про асоціацію з понад 80 країнами, він суттєво збільшує свою значущість як торго вельного блока, як джерела інвестицій, як світового культурного центру.

Вражає і загальний військовий потенціал країн Євросоюзу. Ще наприкінці ХХ ст. особовий склад сукупних збройних сил 15 країн ЄС майже на третину був більшим за американський (1,79 млн осіб проти 1,37 млн), а із 100 найбільших у світі фірм — постачальників зброї в Єв ропі базувалося 51, тоді як у США — 40.

? 2015—2020 рр. — Болгарія і Румунія вступають до ЕВС; до ЕС приєднується Хорватія, Сербія і Чорногорія, Албанія, Македонія, Боснія і Герцеговина.

Після закінчення «холодної війни» західноєвропейські країни залишилися надійними партнерами США по атлантичній солідарності. Тільки війна на Балканах і початок реалізації курсу на де-яке дистанціювання від США привели до того, що питання про єдині європейські збройні сили було поставлене на порядок денний. Це відбулося на франко-британській зустрічі на найвищому рівні в Сен-Мал о у 1998 р., а у грудні 1999 р. на європейському саміті в Гельсінкі були прийняті рішення про створення до 2003 р. прообразу європейської армії — сил швидкого реагування в кількості 60 тис. військовослужбовців, здатних протягом року виконувати будь-які воєнні місії в будьякому регіоні світу. Проте як протягом останніх десятиліть, так і сьогодні можна констат увати, що європейські держави проводять політику, котру, нехай і з деяким перебільшенням, можна назвати політикою нейтралітету і невтручання.

Така позиція ЄС на світовій арені вигідно відрізняється від американської, що базується на ролі світового гегемона. У міру того, як ідея Європи, повернутої до Атлантичного океану, замінювалась ідеєю континентальної Європи, євр опейська інтеграція, що сприймалася під час «холодної війни» як метод зміцнення атлантичного партнерства, нині розглядається як засіб створення противаги Сполученим Штатам. На рубежі ХХ

—ХХІ ст. відносини почали помітно трансформуватися і сьогодні можна стверджувати, що саме взаємне позиціювання ЄС і США стане основним фактором, який визначатиме політичну ситуацію у світі ХХІ ст.

За останні ро ки суттєво поглибилися суперечності між США і країнами ЄС з питань діяльності міжнародних інститутів та угод. За висловом колишнього генерального секретаря ООН Б. Бутрос Галі, Сполучені Штати, використовуючи тактику залякування і право вето, примушують Організацію Об’єднаних Націй визнавати легітимність дій США, створюючи за її допомогою коаліції та накладаючи с анкції на небажані Америці країни. Коли ж європейським лідерам вдається провести через ООН резолюції, котрі засуджують американську односторонню політику, США відразу змінюють своє ставлення до основного міжнародного інституту, звинувачуючи його в тому, що він уже давно не відповідає новій розстановці сил на світовій арені і є анахронізмом.

Саме з приходо м до влади команди Дж. Буша-молодшого суперечності сягнули апогею. Адміністрація Буша домоглася значного скорочення американських виплат ООН, пообіцявши

У відповідь на односторонню політику президента США Рада з економічної і соціальної політики ООН 3 травня 2001 р. прийняла рішення про виключення Сполучених Штатів з Комісії з прав людини. Таке тра пилось вперше в історії ООН, створеної за ініціативи Сполучених Штатів, і, звичайно, сприймалося громадською думцою могутньої держави як «образа американської гід-ності».

Виключення США з деяких міжнародних інститутів — це природна реакція на їх політику у справі світоустрою. Сполучені Штати виступають проти багатьох найважливіших ініціатив ООН з прав людини. Тільки дві країни — Сполучені Штати та Ірак (досит ь цікаве сусідство) до цього часу не ратифікували Конвенцію ООН з прав дитини 1989 р. Немає американських підписів під договорами, які забороняють застосування тортур, викори-стання протипіхотних мін (1990 р.), Декларацією про право на належне харчування (1999 р.)

США не бажають розглядати питання про включення права на освіту, робо ту і медичне обслуговування у Загальну декларацію прав людини. США практично не беруть участі у таких міжнародних інститутах, як Організація ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Програма розвитку ООН, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців.

Кіотський протокол має за мету зменшити поширення вуглекислого газу до 2012 р. до 5,2 % від рі вня 1990 р. Альтернативний план Дж. Буша передбачає тимчасове обмеження на використання деяких забруднювачів (вуглекислий газ до них не належить), котрі згодом відплатяться з верхом. За оцінками ЄС, американський план не тільки не зменшує, а збільшує поширення вуглекислого газу на 33 %. Європейський Союз і США уособлюють собою дві якісно різні стратегії взаємодії західної цивілізації із зов нішнім світом. Різне ставлення населення ЄС і США до міжнародних проблем повною мірою виявилося після 11 вересня 2001 р. У своїй більшості громадяни країн ЄС вважають агресивність американської політики причиною ненависті до Сполучених Штатів з боку багатьох регіонів світу і гадають, що самі США мають значну долю відповідальності за спрямова ні проти них терористичні акти. Вони скептично сприйняли американську

сплатити лише поточні борги. Президент США відхилив пропозицію про створення Міжнародного кримінального суду, пояснивши це тим, що європейська ініціатива суперечить інтересам американських громадян.

відповідь на події 11 вересня, що виразилося у створенні всесвітньої «антитерористичної коаліції», яка так і не досягла своєї головної мети — затримки і покарання основних організаторів і натхненників варварських акцій. Спроба США компенсувати відсутність результату однієї операції початком іншої — «роззброєння» режиму Саддама Хусейна — викликала несприйняття у Європі. У лютому

—березні 2003 р. європейськими країнами прокотилася хвиля анти воєнних виступів, небачених з початку 1980-х років. Від 60 до 80 % громадян найбільших європейських країн — Німеччини, Франції, Великої Британії, Італії та Іспанії — виступили проти початку війни з Іраком, 45—70 % вважають, що США прагнуть ініціювати цю війну виключно заради контролю над іранською нафтою, а 50—71 % вважали, що засвоєння американських цінностей і традицій є загрозою для європейс ької ідентичності.

Останніми роками політика Європейського Союзу все виразніше орієнтується на встановлення і підтримку більш справедливого і гуманного світового порядку. Маастрихтським договором встановлено, що політика Співдружності у сфері сприяння розвитку? повинна підтримувати стійкий економічний і соціальний розвиток країн, що розвиваються, і передусім тих, які опинилися в найбільш важкому становищі. Всі 15 країн ЄС (без у рахування нових 10 країн ЦСЄ) входять до складу Комітету зі сприяння при ОЕСР. За підсумками 1999 р., вони направили на програми допомоги країнам, що розвиваються, 26,8 млрд дол. — утричі більше, ніж США. Швеція, Нідерланди і Данія виявилися лідерами за розмірами пожертвувань у розрахунку на душу населення своїх країн — 190, 203 і 331 долар відповідно (аналогічний показник для США становить 33 дол.). Незважаючи на те, що останніми роками частка ВНП, котра спрямовується для підтримки третього світу, стійко знижується в більшості розвинутих країн, багато держав ЄС складають виняток з цього правила: в Швеції частка відповідних витрат за період з 1950 по 1993 р. зросла з 0,04 до 1,01 % ВНП, у Ні меччині — з 0,11 до 0,38 %, у Нідерландах — з 0,27 до 0,84 %, а в США, навпаки, вона знизилася з 0,56 % на початку 1960-х років до 0,08 % в 1997 р.

Фінансування витрат на програми допомоги країнам, що розвиваються, із загальноєвропейського бюджету в першій половині 90-х років ХХ ст. зросло майже в 15 разів, у результаті чого Європейська комісія ст ала п’ятим за розмірами допомоги донором у світі, а сумарні зусилля ЄС забезпечують близько 66 % всієї допомоги, котра надається країнам третього

Країни ЄС мають досить стабільні і динамічні стосунки з пострадянською Росією. Провідні діячі Євросоюзу чітко усвідомлюють, що Росія за своїм географічним положенням в політичному, економічному і культурному плані була і залишається передусім країною європейською.

З об’єктивних пр ичин Росія на даному етапі і на найближчу перспективу не ставить перед собою завдання формального вступу до Європейського Союзу. Проте це не означає, що вона має намір залишатися осторонь від загальноєвропейських інтеграційних процесів. Навпаки, одним із найважливіших напрямів європейської політики Росії з погляду забезпечення її національних інтересів є всебічний розвиток ві дносин з Європейським Союзом на основі загальних цінностей з метою підвищення загального рівня соціально-економічного розвитку країни, максимального наближення його до загальноєвропейських стандартів.

Саме такі ідеї закладені в прийнятому на СанктПетербурзькому саміті Росія — ЄС в травні 2003 р. рішенні про формування чотирьох загальних просторів: 1) економічного; 2) простору свободи, безпеки та правосуддя; 3) сп івробітництва у сфері зовнішньої безпеки; 4) наукових досліджень і освіти, включаючи культурні аспекти.

На Римському саміті ЄС — Росія, який відбувся в листопаді 2003 р., схвалено Спільну концепцію формування Загального європейського економічного простору (ЗЄЕП), що вимагає врахування просування Росії до вступу у Всесвітню Торговельну Організацію (ВТО) та її зобов’язань у рамках інших інтеграційних форматів.

У су часних умовах триває поетапне формування Загального простору зовнішньої безпеки шляхом створення адекватної нормативної бази взаємодії Росія — ЄС у контексті Європейської політики у галузі безпеки і оборони (ЄПБО), на основі схваленої в Римі Спільної декларації про зміцнення діалогу та співробітництва з політичних питань і питань безпеки. В практичному плані першим досвідом стала участь Росії в поліцейській місії ЄС в Боснії і Герцеговині. В листопаді 2003 р. російські представники взяли участь у командно-штабних навчаннях ЄС. Росія і ЄС активно співпрацюють з основних міжнародних проблем, включаючи такі, як Ірак, Афганістан,

світу. Важливо зазначити, що така благодійність знаходить порозуміння у більшості громадян європейських країн, досягаючи 55—74% їх населення.

взаємодіють в ООН, «квартеті» міжнародних посередників з близькосхідного врегулювання. Є певні напрацювання і на шляху до Спільного простору у сфері науки, освіти і культури. Між Росією і ЄС діє Угода про співробітництво у сфері науки і технологій. У вересні 2003 р. на Берлінській конференції європейських міністрів освіти прийнято рішення про включення Росії до Болонського про цесу, який передбачає гармонізацію стандартів у сфері освіти, що, зокрема, відкриває для російських вищих навчальних закладів можливість для підключення до програм ЄС у сфері міжуніверситетських обмінів ЄС. Тут відкриваються широкі можливості для розвитку культурних зв’язків, загалом контактів між людьми.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
12.5. Україна і Європейський Союз
УКРАЇНА В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
13.2. Відносини України з Росією та країнами СНД
13.3. Україна у східноєвропейському регіоні
13.4. Відносини України із США та європейським союзом
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki