Лобізм у його сучасних цивілізованих формах є широко використовуваним, легальним способом впливу і контролю різноманітних кіл та груп суспільства на апарат державної влади, особливо парламент, насамперед впливу знизу.
Як невід’ємна частина політичного життя суспільства лобіювання водночас має позитивні і негативні риси.
До позитивних функцій політичного лобіювання належать:
1) надання органам державної влади більшої гнучкості та динаміки, шляхом підсилення легітимності політичних інститутів. У процесі політичного лобіювання може відбуватись і оновлення управлінського апарату (чиновників, депутатів законодавчих органів);
2) представництво інтересів суспільства перед органами державної влади. Політичне лобіювання виконує своєрідну функцію посередника між суспільством і державою, таким чином створюючи додатковий інструмент самоорганізації та впливу громадянського суспільства;
3) впорядкування різноспрямованих суспільних інтересів шляхом зіставлення і встановлення пріоритетів (у тому числі між приватними і суспільними цінностями), що суттєво доповнює складну систему стримувань і противаг. Існує думка, що джерелом лобіювання якраз і є необхідність регулювання групових інтересів, оскільки наслідки тиску на владу однієї групи інтересів можуть досягати масштабів усього суспільства. Але йдеться саме про легальне лобіювання, яке корелює групові інтереси і їх результати у межах легітимного поля демократичного суспільства;
4) виступає як один із засобів досягнення компромісу. Сприяючи збереженню рівноваги у суспільстві, примиренню, находженню спільних позицій між різними групами інтересів, політичне лобіювання ще можна визначати як інтегруючий елемент демократичної системи;
5) активізує політичні процеси, у тому числі підвищує ефективність прийняття політичних рішень. Принцип двостороннього руху у процесі ухвалення політичного рішення уможливлює механізм прийняття його зверху з обов’язковим урахуванням пропозицій і поправок знизу;
6) забезпечує гласність, відкритість політичного процесу, роблячи його передбачуваним завдяки збільшенню кола політичних учасників та обмеження всесилля апарату державної влади. Іноді методи лобістської діяльності вимагають оприлюднення перед громадкістю намірів, стратегій і тактик зацікавлених груп, що додає прозорості політичному життю суспільства, даючи додаткові можливості для його контролю;
7) інформування державних органів про стан справ у тих чи інших сферах життя, про проблеми, які потребують термінового законодавчого вирішення, розширення інформаційної бази для прийняття політичних рішень (наприклад, збір лобістом необхідної інформації про певний сектор політичного ринку, підготовка експертної оцінки з конкретного питання).
Так, сенатор-республіканець від штату Айдахо Дж. Мак-Клур із цього приводу зазначив: «Я особисто переконаний, що лобісти виконують надзвичайно корисну роль. Якщо вам потрібно дістати достовірну інформацію, якщо ви бажаєте довідатися про дихання громадської думки, телефонуйте лобістам, які підтримують певне питання, і лобістам, які виступають проти нього. Вас миттєво просвітять. Вони викладуть вам найпереконливіші аргументи з обох сторін. На мою думку, ця система спрацьовує». Інформаційна функція також розкривається у створенні сприятливих умов сприйняття суспільством і конкретними групами громадськості схвалених державою законів;
8) політична комунікація між широким колом соціальних груп, з одного боку, між політичними інституціями — з другого, а також між суспільство і державою загалом. Політичне лобіювання передбачає налагодження різноманітних політичних контактів, каналів спілкування, механізми обміну інформацією, що дозволяє називати його однією з інших технологій політичного дискурсу;
9) політична соціалізація різноманітних груп суспільства, які, не маючи представників певних інтересів в органах державної влади, самі у той чи інший спосіб намагаються вплинути на політичний процес, отримують додатковий шлях участі у політичному житті суспільства, реалізації конституційних прав громадян в управлінні державними справами.
Таким чином, політичне лобіювання стимулює політичну активність соціальних недержавних структур (асоціацій, громадських організацій).
Серед негативних рис політичного лобіювання можна виділити такі:
1) може блокувати дійсно необхідні управлінські рішення, виступати засобом неправового впливу на органи державної влади і тим самим перешкоджати провадженню стабільної та оперативної державної політики через нескінчений перерозподіл бюджету, часту зміну пріоритетів;
2) може бути фактором розвитку і захисту інтересів окремих груп на шкоду суспільним інтересам, наприклад, задоволення іноземних інтересів на шкоду національним, і стати виявом соціальної несправедливості, призвести до дисбалансу інтересів;
4) може становити загрозу для основ демократії у такий спосіб, що інститут народовладдя буде підмінений механізмом впливу окремих владних груп. Слід враховувати й те, що групи тиску — це часто елітні групи, для яких характерні свої інтереси, які можуть відрізняються від інтересів усього суспільства. Демократичні інститути перетворюються на вагомий інструмент впливу окремих груп інтересів;
5) може створювати сприятливе середовище для корупції та зловживань. Політичне лобіювання містить потенційну схильність його учасників до задоволення корисливих потреб, отже, може розглядатись як інструмент збагачення окремих верств, еліт;
6) може слугувати джерелом суб’єктивно інтерпретованої інформації, яка надається органам державної влади, що призводить до дезінформування політичних процесів.
Серед поширених форм політичного лобіювання виділяють такі.
Пряме (безпосереднє) лобіювання — це процес прямого захисту інтересів зацікавленої організації, коли здійснюється цілеспрямована робота з представниками інститутів влади. Пряме спілкування з органами державної влади передбачає:
• надання їм офіційних даних про організацію-клієнта, її інтереси та про наслідки, що можуть виникнути у тій сфері, в якій вона діє, якщо буде прийнято або не прийнято певний закон або постанову;
• підготовку і надання відповідним органам проектів нормативно-правових актів, документів, інформаційних матеріалів, що стосуються повноважень відповідних органів влади;
• участь в урядових, парламентських, міжнародних комісіях, діяльність яких спрямована на врегулювання окремих економічних, політичних, соціальних чи інших питань.
• виступи на обговоренні законопроектів (одна з найпомітніших для суспільства форм лобістської діяльності);
• лобіювання під час призначення посадових осіб на різних рівнях влади (наприклад, голів комітетів, членів уряду, керівників місцевих державних адміністрацій) і розподіл між ними повноважень;
• організація та проведення переговорів із уповноваженими органами влади з метою обстоювання своїх інтересів (включає усні та письмові контакти);
• робота з представником виборчого округу, в якому розташована організація, інтереси якої захищає лобіст. Захищаючи інтереси організації, лобіст захищає й інтереси виборців;
• особисті зустрічі з особами, що приймають рішення. Це можуть бути як формальні, так і неформальні зустрічі: запрошення відвідати громадські заходи, спонсоровані впливовими корпораціями, громадськими організаціями і фундаціями. Такі зібрання створюють невимушену атмосферу, сприятливу для обговорення громадських справ.
Непряме (опосередковане) лобіювання — цю форму лобіювання ще називають місцевою (на рівні «коріння трави», що означає тиск на владу знизу за допомогою організації різних масових кампаній, через формування громадської думки):
— мобілізації громадськості на місцевому рівні на підтримку певного акта органів державної влади або протидію йому;
— організація заходів у формі широкомасштабних акцій у засобах комунікації;
— збирання підписів;
— підготовка досліджень (аналітичних, статистичних), публікацій, прогнозів, висновків, звітів, які містять конкретні пропозиції з метою вплинути на рішення уповноважених органів;
— висловлення позиції (власної або окресленої суспільної групи) про проекти нормативно-правових актів, що готуються уповноваженими органами;
— організація та участь у семінарах, конференціях, слуханнях, засіданнях круглих столах за участю представників законодавчої та виконавчої влади, що проводяться для попереднього обговорення певних рішень;
— пропагування своїх поглядів та інтересів через ЗМІ;
— організація груп, які зацікавлені у вирішенні певної проблеми, агітація їх до активних дій і виступів (написання листів, зустрічей із народними депутатами);
— публікації у газетах, журналах та інших періодичних виданнях, ініційовані та оплачені особою на підтримку законодавчого акта або протидію йому;
— прямий тиск на членів державного органу за допомогою способу так званого штучного стимулювання кампанії надсилання листів на їх адресу.
Важливе значення має діяльність лобіста на місцевому рівні, яка загалом включає:
• роботу з центральними і місцевими засобами інформації (поширення за їх допомогою позиції організації-клієнта, громадської думки виборців, демонструючи злободенність і соціальну значимість піднятої проблеми);
• особисте спілкування і роботу з місцевими організаціями громадськості (запрошення законодавців на зустрічі з ключовими лідерами громадської думки на місцях і на конференції чи зібрання громадськості, що організовуються у виборчому окрузі, де з експертними повідомленнями виступають авторитетні представники населення);
• керування (диригування) кампаніями звернення до законодавців, державних чиновників з метою справити вплив виборців на них (надсилання листів та іншої пошти, масові візити виборців до законодавців і чиновників).
Виділяють також ще третю форму політичного лобіювання внутрішнє лобіювання — коли певні інтереси в органах влади захищають особи, що працюють в них чи мають до них прямий доступ.
Нерідко трапляються випадки, коли досвідчені лобісти йдуть на державну службу, а потім використовують свою офіційну посаду, щоб надавати підтримку колишнім клієнтам. Буває і навпаки, коли державні службовці залишають високі посади і стають лобістами.
Суб’єктами внутрішнього лобіювання виступають лише ті групи, які діють всередині політичної системи і володіють технологією «Know how» (знати як) + «Know who» (знати хто).
Методи лобіювання можуть суттєво різнитися залежно від прийнятих у конкретній країні норм. Якщо звернутися до практики країн англосаксонської правової сім’ї, то у США лобіювання охоплює законодавчу, виконавчу та судову гілки влади, у Канаді — виконавчу і законодавчу, але з орієнтацією на парламент.
Лобіювання в органах судової влади може здійснюватися непрямо (пропаганда у ЗМІ), а законопроекти ряду країн взагалі забороняють судове лобіювання, наприклад, у Польщі («Про лобістську діяльність»), Російській Федерації («Про правові основи лобістської діяльності в федеральних органах державної влади»), Україні («Про лобіювання в Україні»).
Виділяють ще такі форми політичного лобіювання — особливі способи вираження лобістської діяльності:
1) інформаційні контакти (усні, письмові, електронні) — інформація подається як безпосередньо адресату, так і непрямо, через засоби масової інформації;
2) тиск у вигляді громадської активності (мітингів, демонстрацій), кримінальний тиск, шантаж, погрози;
3) обмін або угода між лобістами та особами, що працюють в органах державної влади. Лобісти можуть пропонувати певну матеріальну допомогу впливовому політичному діячеві (наприклад, фінансування передвиборчої кампанії) в обмін на необхідну підтримку.
До певної міри подібна до зазначеного підходу є класифікація форм політичного лобіювання за рівнем взаємодії лобістських структур та об’єктів лобізму:
1. Плюралістичне лобіювання — це тиск на державні органи знизу вверх через певні суспільні групи (лобіювання як тиск на державу).
2. Корпоративне лобіювання — це домовленість між державним органом з певною групою, що бажає сприяння (лобіювання як угода)
Наведені форми політичного лобіювання рідко зустрічаються у чистому вигляді, частіше спостерігається їх синтез з можливим домінуванням якоїсь із форм. Наприклад, у Радянському Союзі домінувало корпоративне лобіювання, яке мало відомчо-бюрократичний характер і здійснювалося через різні ланки державної бюрократії.
Методи політичного лобіювання безпосередньо витікають із форм, їх також можна класифікувати за рядом ознак.
За рівнем легальності методи політичного лобіювання прийнято поділяти на три групи:
1) конституційні (не порушують правових норм);
2) частково конституційні (заходи, які не порушують правові норми, але можуть їх обминати);
3) неконституційні.
За рівнем дієвості тиску на владу серед методів політичного лобіювання виділяють такі:
1) сильні методи: підкуп, погрози, шантаж, обман;
2) м’які методи: усні і письмові звернення до депутатів, організація опитування громадської думки, складання рейтингів.
