2. ФОРМУВАННЯ ПРАВОВИХ, СОЦІАЛЬНИХ, ТА ЕКОНОМІЧНИХ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИХ ОСНОВ ВСТУПУ УКРАЇНИ ДО ЄС

З перших років відновлення державності Україна зайняла активну позицію щодо створення низки формальних, насамперед правових, інститутів які б мали забезпечити однотипність правового поля економіки ЄС та нашої держави.

Вже протягом 1993 р. Україною було проведено три раунди переговорів із Європейською Комісією, а 14 червня 1994 р. підписано «Угоду про пар тнерство та співробітництво» між Україною та Європейським Союзом. Ця угода була ратифікована Верховною Радою України у листопаді цього ж 1994 р., хоча з боку ЄС процес ратифікації затягнувся до березня 1998 р. Згідно з цією угодою сформовані та функціонують такі спільні органи України та ЄС, як Рада з питань співробітництва та Комітет з пита нь співробітництва. Згодом, у червні 1998 р. Указом Президента України була затверджена «Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу», яка визначає основні напрями діяльності органів влади щодо створення умов для повноправного входження України до ЄС. На основі цього документа було, відповідно, розроблено «Програму інтеграції України до Європейського Союзу»,схвалену Указом Президента України у березні 2000 р. У Програмі визначені основні форми ії реалізації — Плани дій та Плани робіт з адаптації законодавства України до законодавства Єв-

жності. Загальним голосуванням громадян країн — членів ЄС у межах Євросоюзу обирається Парламент, який приймає остаточне рішення у питаннях про витрати, не передбачені статутом Співтовариства. Для захисту прав людей створений Економічний та соціальний комітет як консультативний орган при Комісії.

Принципова позиція влади щодо орієнтації на поетапне входження у склад Євросоюзу була підтверджена і в піз ніших документах, зокрема у Посланні Президента України до Верховної Ради України: «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002— 2011 роки», а згодом у Програмі «Шляхом європейської інтеграції», яка визначала стратегію економічного та соціального розвитку України на 2004

—2015 рр.

Відповідно до суті та зм істу згаданих вище програмних документів, що визначали стратегічний зовнішньополітичний курс України, відбувалося й формування необхідних для його реалізації правових інститутів. Зокрема, для координації заходів щодо проведення політики інтеграції була утворені Державна рада з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, до складу якої входять найвищі посадові особи держави та представники усіх гілок влад и; Урядовий комітет економічного розвитку та з питань європейської інтеграції; Комітет Верховної Ради України з питань Європейської інтеграції; введена посада Уповноваженого України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції тощо. В рамках спільного (Україна — ЄС) Комітету з питань співробітництва створені та функціонують чотири комітети: з питань економіки, статистик и, фінансів; енергетики, цивільного ядерного сектору, охорони навколишнього середовища; транспорту, науки та технологій, телекомунікацій, освіти та навчання; транскордонного співробітництва, митної справи та боротьби з нелегальною міграцією, відмивання грошей, боротьби з наркобізнесом.

Слід зазначити, що за кілька останніх років проведена значна робота й з адаптації внутрішньої законодавчої бази до по дібної бази Євросоюзу. Було прийнято серію кодексів та законів України, які спрямовані на формування й ефективне функціонування ринкової та інформаційної інфраструктури, дрібного та середнього бізнесу, системи захисту прав споживачів, боротьби із відмиванням доходів, одержаних злочинним шляхом тощо.

Певні кроки у конкретизації діяльності в рамках «Угоди про партнерство та співро бітництво» зроблені й Європейським Союзом. Зокрема, з грудня 1999 р. по грудень 2003 р. координація ді-

ропейського Союзу. Було також прийняте рішення, згідно з яким будь-яка програма або план уряду у сфері внутрішньої та зовнішньої економічної політики повинен в обов’язковому порядку узгоджуватися з основними положеннями та напрямами «Програми інтеграції».

— Україна, які відбивали насамперед інтереси країн — членів ЄС. На жаль, у зв’язку з підготовкою до вступу, а згодо м із вступом до Євросоюзу десяти нових держав, останній став ще більш стриманішим у визначенні остаточної мети та форм співробітництва з Україною. Навіть прихід до влади в Україні політичних сил, підтриманих західними демократіями, у тому разі й країнами

— членами Євросоюзу, принципово не змінив ситуації — у нових док ументах про співпрацю, розроблених Єврокомісією у 2005 р., не згадуються такі інституції взаємодії, як асоційоване членство або членство України в ЄС.

Серед багатьох причин, які породжують стан невизначеності у відносинах України та ЄС, можна насамперед назвати ті, що лежать, так би мовити, на поверхні і зрозумілі більшості громадян. Це критерії по чатку предметних розмов про можливості вступу до Європейського Союзу, сформульовані ще на початку 90-х років минулого століття державами — членами союзу для країнпретендентів:

— перехід до ринкової економіки та ліберальної демократії;

— досягнення рівня доходу на душу населення, який хоча б умовно наближався до рівня найбідніших країн, які вже є членами Європейського Союзу;

— розвиток такої структури промисловості та сільського господарства, яка б мінімально відповідала структурі господарства ЄС і могла би забезпечити інтеграцію економік із найменшими втратами.

Отже, серед потреб, реалізація яких може забезпечити ліквідацію невизначеності процесу євроінтеграції України, можна назвати насамперед потребу у формуванні та ефективному функціонуванні інституціональних форм ліберальної де мократії, відкритої економіки, інституту ефективних власників, забезпечення інноваційної спрямованості відтворювальних процесів у народному господарстві тощо. Звичайно, Європейський Союз не зацікавлений у появі у своєму середовищі країни, у якій корупція охопила усі ланки та сфери економіки і суспільства, де має право на існування ситуація, за якої «закон, як дишло, куди повернув, туди й в ийшло», де сформований клановий характер потужних фінансово-промислових груп, чим вони принципово відрізняються від ФПГ на Заході.

яльності ЄС щодо співпраці з Україною проводилася на основі прийнятої на засіданні Європейської Ради у Гельсінкі (грудень 1999 р.) «Спільної стратегії ЄС щодо України». В рамках цього документа були окреслені пріоритетні сфери співробітництва ЄС

Слід зазначити, що процес формування демократичного суспільства на засадах ліберальної демократії йде в Україні невпинно, але, на жаль, досить повільно. Про це може свідчити, наприклад, динаміка зростання кількості позадержавних легальних об’єднань громадян — інституту, поза яким стабільне існування демократії у країнах має нестійкий характер (табл. 14.1).

Таблиця 14.

1

КІЛЬКІСТЬ ЛЕГАЛІЗОВАНИХ ОБ’ЄДНАНЬ ГРОМАДЯН

Як бачимо, дані таблиці засвідчують певну позитивну кількісну динаміку процесу зростання позадержавних громадських організацій, однак, на жаль, такий висновок не можна зробити щодо їх масовості, значного зростання кількості громадян, які беруть безпосередню та систематичну участь у діяльності цих організацій.

Подібний висновок можна зробити й стосовно рівня відкритості нашої ек ономічної системи. В останні роки ХХ ст. рівень відкритості економіки України був невисоким. Так, у 1998 р. The Heritage Foundation і Wall Street Journal ставили Україну за рівнем відкритості економіки на 124 місце зі 161 країни. У 1999 р. експерти Світового банку взагалі оцінювали економіку нашої країни як «закриту». Принципових змін у розв’язанні цієї проблеми не відбу лося і на початку ХХІ ст. Водночас, відкрита економіка, основу якої складають економічна свобода, вільний вибір видів економічної діяльності, вільний зустрічний рух товарів і послуг, капіталів, робочої сили, підприємницьких ідей із країни в країну, найбільш повно відповідає потребам розвитку світового господарства. Найважливішими умовами відкритості економіки є сприятливий інвест иційний клімат, який заохочує іноземних інвесторів до роботи на внутрішньому ринку країни; сприятливе тарифне і нетарифне державне регулювання зовнішньоторговельної діяльності; доступність внутрішнього ринку для іноземної робочої сили, систем технологій, інформації та управлінського досвіду.

У перші роки ХХІ ст., завдяки зусиллям владних структур, зростанню класу підприємців, активності значної частини громадян у народному господарстві країни, конструктивної трансформації їх ціннісної орієнтації, відбулися певні позитивні зрушення, що виявилося у динамізації темпів економічного зростання, збільшенні експортної частки продукту у ВВП, намаганні прискорити процес вступу у Світову орга нізацію торгівлі тощо. Однак, на жаль, доводиться констатувати, що, як і раніше, частка прямих іноземних інвестицій в економіку країни залишається незначною, За потреби інвестицій у 5—7 млрд дол. щорічно для підтримання високих (10—12 %) темпів економічного зростання Україна отримала за 14 років існування державності близько 9 млрд дол., що становить 10—15 % валових інвестицій в економіку країни, або 2—

3 % ВВП. До того ж, ці інвестиції залучаються, в основному, у харчову (19 %), торговельну (15 %), машинобудівну (10 %) галузі економіки.

Водночас як зарубіжні, так і внутрішні інвестиції майже не надходять у великі інноваційні проекти (цього статусу не можна, на жаль, надати й процесам, пов’язаним із купівлею «Криворіжсталі»), не націлені на забезпечення системної інн оваційної спрямованості розвитку народного господарства країни, що безперечно гальмує виконання однієї з трьох найважливіших умов вступу до Європейського Союзу: забезпечення розвитку такої структури промисловості та сільського господарства, яка б мінімально відповідала структурі господарства ЄС і могла би забезпечити інтеграцію економік із найменшими втратами. Внаслідок економічної політики урядів частк а інноваційно активних підприємств у загальній кількості промислових підприємств країни становила у 2004 р. лише 11,1 % (відповідно 1047 інноваційно активних підприємств), а частка реалізованої інноваційної продукції у загальному обсязі промислової продукції — лише 5,2 %.

Ситуація, що складається у сфері залучення та структурної спрямованості інвестицій, безперечно впливає на рівень зацікавленості та мотивації Євросоюзу в економі чних відносинах з Україною. З одного боку, у перші роки ХХІ ст. з’явилася позитивна тенденція до зростання зовнішньоторговельного товарообігу країни з ЄС, який, наприклад, лише за 2003 р. зріс на 36,9 % (або на 2,8 млрд дол.) порівняно з 2002 р. і становив 10,4 млрд дол. США. Однак є й інший бік цього, безперечно, позитивного процесу. На жа ль, він не такий ефектний, адже у структурі експорту України до країн ЄС-15 домінують поставки мінеральних продуктів (25,5 % від загального експорту до країн ЄС), неблагородних

Змінити так ий стан торговельних відносин можливо лише оптимізувавши структуру народного господарства країни відповідно до вимог сучасної світової економіки, потреб і вимог світового ринку та потенційних внутрішніх можливостей нашої промисловості, сільського господарства, науково-дослідного сектору, забезпечивши значне зростання випуску продукції високої вартості, хоча б через виробництво певних міжнародних її складових ко мпонентів.

Слід зауважити, що незважаючи на проблеми та суперечливий характер процесу розвитку економічної взаємодії України із Європейським Союзом як найпотужнішою політико-економічною регіональною організацією на планеті, стратегія орієнтації країни, її певні дії в даному напрямі вже дають позитивний ефект, який, на наш погляд, поступово набуває незворотного хар актеру. Такий висновок, певною мірою, знаходить своє підтвердження у характері, динаміці та результатах змін, що відбуваються у зовнішньоекономічній орієнтації України з початку ХХІ ст. (табл. 14.2).

Таблиця 14.2

ЧАСТКА ЗОВНІШНЬОЇ ТОРГІВЛІ ТОВАРАМИ ТА ПРЯМИХ ІНВЕСТИЦІЙ

УКРАЇНИ З ЄС, СНД ТА РФ (%)

металів та виробів з них (24,9 %), текстилю та текстильних виробів (11,3 %) і лише 8,6 % експорту припадає на машини, устаткування та механізми. До того ж, не зважаючи на позитивну динаміку експорту в цілому, сьогодні частка України у торгівлі з ЄС залишається незначною і становить близько 0,5 % від загального обсягу зовнішньоторговельних операцій Євросоюзу.

Як бачимо, відбувається невпинна переорієнтація економіки країни, її торговельних зв’язків у напрямі більш потужного партнера — ЄС. До того ж, у структурі інвестиційних джерел та економічних відносин України з країнами Євросоюзу переважають найрозвинутіші з них, такі як Німеччина, Італія, Велика Британія, Австрія, Нідерланди. Отже, одним із найголовніших завдань для нашої держави у плані погл иблення форм співробітництва з ЄС є не очікування та дешифровка «сигналів» з боку об’єднаної Європи щодо часу та умов нашого входження в її середовище, а забезпечення стійкого, випереджального, інноваційного розвитку економіки. Це й буде реалістичним та ефективним сигналом, але вже з нашого боку. С игналом про готовність до рівноправної співпраці з найрозвинутішими країнами Європи та світу.

Забезпечення системних якісних змін у нашому народному господарстві означатиме виконання ще однієї принципово важливої умови вступу до Європейського Союзу: досягнення рівня доходу на душу населення, який хоча б орієнтовно наближався до рівня найбідніших країн, які вже є його члена ми.

У цьому плані сучасна історія пішла нам назустріч. Адже десять років тому цей критерій був для України абсолютно недосяжним, оскільки наша економіка впадала в колапс, тоді як ВВП на душу населення у найбідніших країнах ЄС, таких як Іспанія, Португалія, становив 14—15 тис. дол. на рік. Сьогодні ситуація якісно нова. З одного боку, економіка України кілька років поспіль де монструвала найвищі в Європі темпи економічного зростання, внаслідок чого ВВП на душу середнього українця зріс, згід-

Однак самі по собі суто економічні показники ще не свідчать про соціальні результати економічного розвитку. Для того щоб такі зміни відбулися, необхідно, по-пер ше, забезпечити формування цілей та інструментів економічної політики на основі усвідомлення та практичного використання критеріїв і принципів визначення суті економічного зростання, сформульованих Г. Мюрдалем, Т. Шульцем, У. А. Л’юїсом та визнаних в усіх розвинутих країнах.

Суть цих принципів полягає у тому, що, по-перше, зрос тання, яке не супроводжується поліпшенням становища більшості населення, інвестиціями у людський капітал та ліквідацією бідності, не розглядається більше як Розвиток з великої літери, оскільки воно залишає осторонь більшу частину населення та здійснюється за його рахунок; по-друге, — економічне зростання можливе лише на основі формування та ефективного функціонування інститу тів соціалізації економіки та соціального захисту громадян у країні. Водночас слід визнати, що окреслені в Конституції України приоритетні моделі розвитку посттрансформаційної економіки та держави — соціальне ринкове господарство та соціальна держава — до цього часу не отримали в країні а ні визнання, а ні всебічної аргументації, а ні практичної розробки та втілення. Ті окремі інститу ції, що визначені законодавчо, такі, наприклад, як інститут соціального партнерства, гарантоване забезпечення першого робочого місця, ефективна конкуренція, прямий зв’язок між трудовим внеском та якістю життя, залишаються на папері або існують формально, не забезпечуючи жодного позитивного ефекту.

но з методикою ПКС грошової одиниці, до 4—5 тис. дол. на рік, з другого — у склад ЄС увійшли 10 нових центральноєвропейських країн, рівень ВВП на душу населення в яких значно нижчий, ніж у найбідніших країнах старого складу Євросоюзу. Отже, за умови забезпечення стійкого випереджального зростання Україна має усі підстави вже найближчими роками зн ачно скоротити розрив у рівні доходів населення нашої країни та нових членів ЄС, що дасть підстави говорити про виконання згадуваної вище вимоги до вступу. Поки ж слід констатувати: інші країни у своєму розвитку теж не стоять на місці. Тому якщо у 2004 р. Україна за рівнем доходів на душу населення та іншої су купності показників, що характеризують рівень життя у країні, була на 70-му місці у світі, то у 2005 р. вона посідала вже лише 78 місце (Росія — 62-ге, Білорусь — 67-ме).

За цих умов украй важко формувати або відновлювати неформальні позаекономічні інститути, за допомогою яких можна здійснювати прямий або опосередкований вплив на ефективне використання ресурсів, інноваційну й технологічну переорієнтацію основних галузей економіки, забезпечити якісно новий стан і характер відносин у суспільстві. Водночас такі традиційні, класичні, неформальні інституції, як відповідальність, довіра, компроміс у відн осинах, або сучасні — громадянське суспільство, соціальне партнерство, політичний, соціальний капітал тощо, є невід’ємним елементом та інструментом забезпечення стану стійкого рівноважного розвитку економіки, суспільства, людини.

Названі інститути цілком сформовані та ефективно використовуються у розвинутих країнах світу, зокрема у країнах — членах Європейського Союзу. Відсутність або у край слабкий розвиток їх в Україні означає значну чи навіть й критичну обмеженість можливостей інтеграції нашого суспільства у його сучасному стані у єдиний соціальний простір ЄС. Це означає лише одне: необхідність цілеспрямованої роботи держави, усіх політичних сил, усіх прошарків та верств населення у напрямі формування й розширення по ля функціонування таких неформальних інститутів, що врешті-решт забезпечить адекватність сприймання основних цивілізаційних цінностей по обидві сторони сучасного кордону між об’єднаною Європою та Україною, отже сприятиме усуненню цих кордонів не тільки в економічному, а й у соціальному, культурному та духовному просторі. За цих умов Європа і не зможе, й не бу де затягувати із запрошенням щодо включення України до найвищих оргінізаційно-інституціональних форм співпраці та спільного життя.

Підводячи підсумок аналізу проблем інтеграції України у Європейський Союз можна зазначити, що процес цієї інтеграції поступово, але неухильно еволюціонує від стану, коли бажання такого об’єднання було бажанням лише частини правля чого класу, до усвідомлення переважною частиною громадян країни цього процесу як об’єктивної потреби, що перетворюється на мотивований інтерес. За цих умов, досліджуючи суперечності процесів інтеграції, слід розрізняти не лише їх внутрішній для нашої країни бік, а й зовнішній, що виявляється у проблемі відсутності стимулу у формі значних кроків назу стріч Україні з боку самого ЄС. Якщо суперечності та проблеми формування трансформаційних інтеграційних інститутів в Україні відбивають характер її перехідного стану, отже певної нестійкості, циклічності процесу, що притаманно усім перехідним суспільствам і розв’язується у