Posibniki.com.uaМікроекономікаЕкономіка аграрних підприємств21.2. Форми спеціалізації й методика визначення виробничого напряму підприємства


< Попередня  Змiст  Наступна >

21.2. Форми спеціалізації й методика визначення виробничого напряму підприємства


Спеціалізація сільського господарства — це складний процес, що розвивається в різноманітних формах. Залежно від об’єкта спеціалізації розрізняють такі її три форми: територіальну, спеціалізацію аграрних підприємств і внутрішньогосподарську спеціалізацію.

 

Під територіальною спеціалізацією розуміють переважаюче виробництво тих чи інших видів сільськогосподарської продукції на певній території. Розрізняють чотири види територіальної спеціалізації — зональну, мікрозональну, обласну і районну. Зональна спеціалізація характеризує виробничий напрям зони, і в Україні вона переважно вже склалася — Полісся, Лісостеп, північний і центральний Степ, південний Степ, передгірні і гірські райони Карпат, передгірні і гірські райони Криму. Мікрозональна спеціалізація притаманна відносно невеликим ареалам у межах відповідних зон, де вирощуються певні культури, що не мають значного поширення в Україні. Сформувалися, наприклад, мікрозони вирощування хмелю, південних конопель. Обласна і районна спеціалізація вказує, виробництво яких саме видів продукції є основним, переважаючим на цих територіях. Вона формується під впливом зональної й мікрозональної спеціалізації. Визначальним тут є географічне розташування згаданих адміністративних одиниць.

 

Спеціалізація аграрних підприємств — це переважаюче виробництво в них відповідного виду (видів) продукції, для якого тут існують найсприятливіші природноекономічні умови. Ця форма спеціалізації розвиває і поглиблює територіальну спеціалізацію. Якщо в межах останньої можуть бути сприятливі умови для виробництва, скажімо, шести і більше видів продукції, то через внутрішньогосподарську диференціацію природноекономічного фактора в окремо взятому підприємстві можуть бути найкращі умови для виробництва лише частини видів продукції з усього їх переліку, притаманного для даної зони, мікрозони і т. д.

 

На відміну від територіальної спеціалізації, яка має більшменш стабільний характер, спеціалізація багатьох сільськогосподарських підприємств через її незавершеність перебуває в постійному русі. Найшвидше вона почала розвиватися в 60і й 70і роки, коли централізовано в кожному адміністративному районі створювалися 1—2 спеціалізованих господарства з вирощування й відгодівлі молодняка великої рогатої худоби, 1—2 — з відгодівлі свиней, 1 — з вирощування нетелів, решта аграрних підприємств району спеціалізувалися на виробництві молока. Створювалися також міжгосподарські спеціалізовані господарства, як правило, тваринницького виробничого напряму. В окремих районах деякі підприємства спеціалізувалися на виробництві кормів, продукції вівчарства, птахівництва тощо.

 

Проте спеціалізація сільськогосподарських підприємств у подальші роки не поглиблювалася через недосконалість адміністративно побудованих організаційноекономічних відносин між підприємствами, відсутність ринкових важелів і матеріальної заінтересованості господарств та їх працівників у результатах своєї праці. Більше того, в 90і роки поглиблення економічної кризи і диспаритету цін, особливо на продукцію тваринництва, призвело до того, що багато з них відмовилися від орієнтації на прискорений розвиток головних галузей і, по суті, знову стали розвиватися як багатогалузеві.

 

Під час реорганізації КСП в підприємства, що функціонують на засадах приватної власності, проблема спеціалізації з об’єктивних причин не набула актуальності — нові підприємства створювалися, за рідким виключенням, як багатогалузеві. Проте з утвердженням справжнього господаря на землі, подальшим удосконаленням ринкових відносин і за належної економічної підтримки сільськогосподарських товаровиробників спеціалізація аграрних підприємств набуде нового імпульсу, оскільки вибір головних галузей, їх розмір, ринки збуту, економічні стосунки, ціни тощо стали вирішуватися безпосередніми виробниками сільськогосподарської продукції. Критерієм спеціалізації аграрного підприємства з виробництва певного виду продукції є тепер економічний інтерес товаровиробника. Водночас враховуються й інші фактори, що впливають на розміщення і спеціалізацію в умовах ринку.

 

Внутрішньогосподарська спеціалізація являє собою подальший розвиток спеціалізації підприємства шляхом відокремлення виробництва окремих видів продукції або його технологічних стадій на окремих внутрішньогосподарських підрозділах — бригадах, фермах, загонах, ланках, кооперативах. Наприклад, у господарствах можуть створюватися молочнотоварні ферми, свиноферми, рільничі, тракторнорільничі, садовоогородні, овочівничі бригади, механізовані загони з вирощування цукрових буряків тощо. Значення внутрішньогосподарської спеціалізації полягає в тому, що вона дозволяє врахувати існуючі в межах багатьох підприємств відмінності в умовах господарювання, а також підвищити концентрацію виробництва навіть тоді, коли певна галузь не є тут провідною, переважаючою. Завдяки цьому підвищується ефективність виробництва.

 

Особлива необхідність у розвитку внутрішньогосподарської спеціалізації проявляється у великих за розмірами підприємствах, а також у тих господарствах, які розвиваються нині як багатогалузеві. З поглибленням спеціалізації підприємства на певній галузі виникає необхідність у вдосконаленні внутрішньогосподарської спеціалізації, оскільки при цьому змінюється характер і масштаби виробництва, а разом з ними й організаційна структура господарства. Тому питання спеціалізації підприємств та їх внутрішньогосподарської спеціалізації повинні вирішуватися в органічній єдності й тісному взаємозв’язку.

 

За технологічним принципом виробництва продукції розрізняють галузеву і внутрішньогалузеву спеціалізацію. Галузева — це така спеціалізація, за якої певна галузь функціонує в підприємстві за принципом замкнутого (закінченого) циклу виробництва. По суті, абсолютна більшість сільськогосподарських культур через свої біологічні особливості вирощуються від посіву (посадки) до одержання готової продукції на одній і тій самій земельній ділянці. В процесі такого вирощування підприємство виконує всі технологічні операції, оскільки їх неможливо вичленити і розподілити за іншими господарствами або їх підрозділами у вигляді самостійних виробництв. Тому зрозуміло, що для рослинництва характерна, як правило, галузева спеціалізація.

 

Ця форма спеціалізації притаманна і тваринництву, коли підприємство розвиває певну галузь комплексно — від одержання молодняка до виробництва кінцевої продукції. Наприклад, у великих свинарських комплексах на 12 тис., 24 тис., 54 тис. і 108 тис. голів свиней відгодівлі в рік, на багатьох свинофермах у неспеціалізованих на цій галузі аграрних підприємствах утримують основне стадо, одержують молодняк, вирощують його, відгодовують і реалізують на м’ясокомбінати. За такою самою схемою в багатьох господарствах розвиваються й такі тваринницькі галузі, як скотарство та вівчарство.

 

Внутрішньогалузева спеціалізація означає відокремленість виробництва в межах однієї і тієї самої галузі. Розрізняють два види внутрішньогалузевої спеціалізації: якісно багаторівневу і постадійну. Перша з них здійснюється з метою забезпечення якісного стану функціонування тієї чи іншої галузі. Наприклад, у зерновій галузі виділяються три або чотири якісно відмінних рівні виробництва зерна з повним технологічним циклом. Перший з них — виведення нових сортів і гібридів зернових культур — здійснюється науководослідними інститутами і селекційними станціями; другий — виробництво насіння еліти і першої репродукції — елітнонасінницькими господарствами; третій — виробництво сортового насіння другої репродукції — в спеціалізованих підрозділах аграрних підприємств; четвертий рівень — виробництво товарного зерна. В тваринництві також ефективно розвивається якісно багаторівнева внутрішньогалузева спеціалізація. Наприклад, нові породи і лінії тварин виводять на племінних заводах і племінних станціях.

 

Постадійна спеціалізація — це виділення у самостійні виробництва окремих стадій технологічного циклу галузі. Вона характерна переважно для тваринництва. Наприклад, у скотарстві в самостійні виробництва можуть виділятися такі стадії, як вирощування нетелів і корівпервісток, виробництво молока, вирощування та відгодівля молодняка великої рогатої худоби. Кожна з цих стадій відокремлюючись, перетворюється на самостійне виробництво спеціалізованих підприємств. Постадійна спеціалізація має місце і в окремих галузях рослинництва. Так, у буряківництві в самостійне виробництво виділяється насінництво, що ведеться спеціалізованими аграрними підприємствами, і товарне виробництво буряків, яке здійснюється різними за юридичним статусом аграрними підприємствами.

 

Для визначення територіальної спеціалізації й спеціалізації аграрних підприємств використовують показник структури товарної продукції. Він обчислюється діленням грошової виручки від реалізації певного виду продукції за всіма каналами продажу на загальну суму грошових надходжень господарства і множенням одержаного результату на 100. Прийнято вважати, що до вузькоспеціалізованих аграрних підприємств належать такі, в яких головна галузь, на якій вони спеціалізуються, займає в структурі товарної продукції 90 % і більше. До цієї групи підприємств відносять птахофабрики, свинокомплекси, тепличні комбінати. До підприємств, що спеціалізуються на виробництві продукції однієї галузі, належать такі, де галузь спеціалізації в структурі товарної продукції займає понад 50 %. Спеціалізованими на виробництві продукції двох галузей вважають підприємства, в яких ці галузі в сукупності займають у структурі товарної продукції більше 67 %, у тому числі кожна з них не менше 25 %. У спеціалізованих господарствах на виробництві продукції трьох галузей ці показники повинні становити відповідно понад 75 % і не менше 24 %. До багатогалузевих відносять підприємства, які не підпадають під жодний з названих критеріїв.

 

Нині є мало аграрних підприємств, які можна було б віднести до однієї з виділених груп спеціалізації. В більшості з них є двітри провідних галузі, кожна з яких не є домінуючою і в структурі товарної продукції займає від 10—15 до 30—35 %. По таких підприємствах визначається їх виробничий напрям. У його назву доцільно включати дві, максимум три відносно переважаючих у господарстві галузі. Якщо, наприклад, у господарстві найбільшу питому вагу в структурі товарної продукції займають овочі (скажімо, 27 %), друге місце — товарне молоко (20 %) і третє — зерно (14 %), виробничий напрям такого підприємства можна сформулювати як овочемолочний з розвинутим зерновиробництвом.

 

Ефективність виробництва в аграрних підприємствах залежить не лише від розміру галузей, які в них є провідними, а й від того, як розвинуті й інші галузі, що мають товарний характер. Чим більше в господарстві таких галузей, тим, як правило, менші їх розміри і нижча концентрація виробництва. Це інколи негативно відбивається на кінцевих результатах господарювання. Щоб врахувати ступінь розвитку усіх товарних галузей у підприємстві, необхідно визначити і проаналізувати коефіцієнт зосередження товарного виробництва (Кз):

 

Коефіцієнт зосередження товарного виробництва

 

де Пві — питома вага ії галузі в структурі товарної продукції, %; Ni — порядковий номер ії галузі в ранжированому ряду, побудованому за спадаючою ознакою: перше місце присвоюють галузі з найбільшою питомою вагою в структурі товарної продукції, а останнє — з найменшою.

 

Якщо за допомогою показника структури товарної продукції роблять висновок про рівень розвитку окремих галузей і ступінь спеціалізації господарства на виробництві продукції головної (провідних) з них, то за коефіцієнтом товарного зосередження галузей судять про рівень спеціалізації аграрного підприємства з урахуванням усіх його товарних галузей. Прийнято вважати, що підприємство є багатогалузевим, коли цей коефіцієнт не перевищує 0,20, зі слабким рівнем спеціалізації — 0,21—0,30, із середнім — 0,31—0,40, вищим середнього — 0,41—0,50, високим — 0,51—0,60 і з глибоким — понад 0,60. За інших однакових умов ефективність функціонування аграрних підприємств підвищується із збільшенням абсолютного значення коефіцієнта товарного зосередження галузей, але при цьому посилюється ризик втрати фінансової стабільності через можливе погіршення кон’юнктури ринку на продукцію галузей спеціалізації.

 


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
21.4. Методика визначення ефективності галузевої структури підприємства
21.5. Процедура добору конкуруючих галузей і оцінка альтернатив при формуванні галузевої структури підприємства
21.6. Методика визначення чутливості прибутку до зміни ціни і врожайності конкуруючих культур
Тема 22. АГРОПРОМИСЛОВА ІНТЕГРАЦІЯ
22.2. Регіональні агропромислові формування
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki