1.4.2. Еволюція монетарної політики ЄС

Сучасна монетарна політика ЄС сформувалася не водночас і багато у чому базується на монетарній теорії, тому важливим є виокремлення як теоретичних складових, так і розуміння європейської специфіки, що дозволяє ідентифікувати феномен європейської теорії і практики монетарного регулювання як окремий системний елемент європейської інтеграції взагалі. Основні положення сучасного монетаризму та його європейської специфіки можна охарактеризувати так.

Фундаментом монетарної теорії є думка про те, що сучасна ринкова економіка є внутрішньо сталою системою, а причинами проблем у її функціонуванні є некомпетентне втручання уряду у господарську діяльність. У ЄС дотримуються таких поглядів, але тією відмінністю, що в умовах глобалізації підтримки уряду та наднаціональних структур потребують малий і середній бізнес, який відчуває на собі тиск із боку транснаціональних корпорацій та банків. Підтримки заслуговують також деякі галузі, серед яких наука, соціальна сфера, а також депресивні регіони.

Узаємозв’язок між кількістю грошей і номінальним ВВП є тіснішим, ніж між інвестиціями та ВВП, а зміна ВВП безпосередньо пов’язана (хоча з певним запізненням) з динамікою зростання грошової маси. Рівень перерозподілу ВВП через бюджети різних рівнів у ЄС значно перевищує цей рівень у США. Хоча це забезпечує більшу соціальну справедливість в ЄС, однак обмежує бізнесову активність через більш високий рівень оподаткування, який у середньостроковій перспективі буде гармонізовано.

Пропозиція грошей виступає вирішальним чинником, який впливає на динаміку ВВП, тобто причиною зміни цін є зростання грошової маси, і тому інфляція є явищем, безпосередньо пов’язаним грошовим обігом. М. Фрідмен^** серед причин інфляції називав емісію грошей, дефіцит бюджету, контроль за відсотковою ставкою, кредитну експансію, збільшення витрат на соціальні програми за рахунок прогресивного оподаткування. Використовуючи рівняння обміну, уряд країни повинен забезпечити оптимальну кількість грошей в обігу для уникнення кризи перевиробництва чи інфляції.

Європейський монетаризм значно відрізняється від уявлень М. Фрідмена про європейське майбутнє. Соціалдемократичні завоювання державучасниць ЄС вимагають досить високих соціальних витрат (насамперед це характеризує скандинавську (шведську) модель, орієнтовану на принцип: високі податки — високі соціальні гарантії). В умовах європейського інтеграційного союзу, і передусім єврозони, навіть наближені до нуля темпи зростання ВВП стикатимуться з жорсткими монетарними вимогами ЄЦБ, що не допускають значних відхилень від 2відсоткової щорічної емісії грошової маси. Уряди країн будуть обмежені у можливості значного впливу на рівняння обміну через жорсткі критерії конвергенції, що визначені в європейському монетарному союзі.

Кейнсіанська теорія розглядає інвестиції як стабілізатор розвитку, при цьому зберігається регулюючий вплив держави на процентну ставку (ставлячи за мету стимулювання інвестицій), що лише частково покриває державні витрати, але спричиняє додаткову емісію. Тут існують значні відмінності між американським і європейським аналогами монетарної політики. Основним механізмом впливу ЄЦБ на рівень бізнесової активності є процентна ставка, проте, враховуючи низку факторів (серед яких бінарна структура єврозони , співвідношення валют, дії національних урядів, які не входять до монетарного союзу тощо), визначити пропорції досить важко, хоча механізми використання «валютного кошика» та «валютної змії», запроваджених у 70—80х роках ХХ ст. в Євросоюзі, сприяли стабільності національних валют, зафіксувавши незначне взаємне коливання у визначених межах.

Частина сучасних противників створення єврозони критикує європейський монетаризм за низькі темпи інфляції, бо низька інфляція (європейські темпи інфляції визначаються маастрихтськими критеріями та мають бути нижчими за 5 %.) породжує низькі темпи економічного зростання, що протягом останнього десятиліття значно віддалили ЄС від США, при цьому значно посилили позиції євро на світових валютних ринках.

Взаємозалежність між рівнями зайнятості та інфляції , яка відома під назвою «крива Філіпса», демонструє існування оберненого зв’язку між зарплатою, цінами та рівнем безробіття. Оскільки основною метою європейської монетарної політики є сталість цін, то високий рівень безробіття (вищий, ніж у США) є своєрідною платою за відносно стабільні ціни, які в умовах створення єврозони мають вирівнюватися на рівні країн. Іншими словами, європейська монетарна модель передбачає таку криву Філліпса, де існує тільки один варіант: стабільні ціни, висока заробітна плата та високий рівень безробіття.

Американські монетаристи розглядають оптимальний рівень безробіття в межах 4—5 %, який забезпечує економічну рівновагу, що дозволяє швидко нарощувати пропозицію товарів і запобігати значному зростанню зарплати. У період кризи (приміром фінансової кризи 2008—2009 рр.) відбуватиметься скорочення заробітної плати, що у поєднанні зі зростанням безробіття сприятиме зниженню цін і стимулюватиме вихід із кризи. Така модель явно не підходила для ЄС, позиції профспілок у якому є сильнішими, ніж у США. Зниження зарплати в ЄС стало неприйнятним, навіть під час криз, виходом з цих «ножиць» було зростання рівня безробіття, яке часом перевищувало позначку у 10 % за наявності досить значних розбіжностей між країнами — від 2,5 % у Люксембурзі до 17 % в Іспанії. Частковим виходом з цього стану стало запровадження системи неповної зайнятості.

Отже, сучасний «теоретичний бекграунд» європейського монетаризму можна представити у наведеному нижче вигляді (табл. 1.4.3).

Таблиця 1.4.3

ТЕОРЕТИЧНІ ВИТОКИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО МОНЕТАРИЗМУ, за Є. Хомайком (2007)

1.4.2.2. Оптимальні валютні зони

1961 року американський економіст Р. Манделл опублікував статтю «Теорія оптимальних валютних зон» (ОВЗ)^*, присвячену проблемам вибору країнами світу оптимальної валютної системи. У ній зазначалося , що між країнами постійно виникають коливання у попиті на товари та послуги . Уникнути негативних наслідків у цій ситуації, на його думку, можливо у два альтернативні способи:

1) використання плаваючих валютних курсів (найбільш поширений вихід на той час);

2) країни можуть обмежити вплив негативних шоків попиту за умови високого ступеня мобільності робочої сили та інших факторів виробництва.

Однією з найважливіших умов забезпечення мобільності факторів виробництва є запровадження країнами єдиної валюти з фіксованими обмінними курсами. Р. Маккінонн був одним із перших, хто продовжив дослідження цієї проблеми . Він стверджував, що головним аргументом у відборі країн для формування валютного союзу є відкритість економіки^*.

Згодом американські, а далі й європейські науковці приділяли дедалі більше уваги теоретичній моделі Р . Манделла. Так, П. Кенен наприкінці 60х рр. ХХ ст. продовжує розвивати теорію ОВЗ, і 1969 року вийшла його стаття «Теорія оптимальних валютних зон: еклектичний підхід»^**, яка згодом стала хрестоматійною в монетарних дослідженнях. На його думку, найважливішою умовою створення валютного союзу між певними країнами є високий рівень диверсифікації виробництва в регіоні.

Отже, оптимальна валютна зона визначається як географічна територія, де застосовується єдина валюта або кілька валют з фіксованими обмінними курсами, вартість яких відносно інших валют світу може змінюватися тільки узгоджено та в унісон з іншими валютами зони.

Властивостями оптимальної валютної зони є характеристики країн учасниць, за наявності яких виникає можливість і доцільність створення монетарного союзу та запровадження єдиної валюти. До властивостей ОВЗ відносять мобільність трудових ресурсів та інших факторів виробництва, цінову еластичність та еластичність заробітної плати, відкритість економіки, диверсифікованість виробництва і споживання, близькість темпів інфляції, інтеграцію фіскальних систем.

Оптимальність валютної зони визначається наявністю у країнучасниць зазначених властивостей. Вона зменшує потребу урядів держав у використанні плаваючих обмінних курсів у межах валютного союзу для врівноваження платіжних балансів країн, а також зменшують вплив деяких кризових явищ, серед яких так звані шоки попиту та пропозиції. Оцінюючи позитивні здобутки від приєднання до валютного союзу, найбільшу увагу приділяють таким двом властивостям ОВЗ:

• MacKinnon R. Optimum Currency Area // American Economic Review — 1963. —Vol. 53. — P. 717—719.

• Kenen P.Тhe Theory of Optimum Currency Area: The eclectic view // Monetaryproblems of the International Economy — 1969. — Р. 40—60.

• ступеню відкритості економіки, або, інакше кажучи, частки взаємної торгівлі, що припадає на групу країнпартнерів;

• близькості країн у рівнях доходів на душу населення, що демонструє рівень конвергенції економічних циклів країнпартнерів.

Більшість науковців погоджується з тезою про те, що взаємна торгівля зростає за умов стабільного курсу валют та узгодженої монетарної політики. Найкращим прикладом є інтеграційні процеси в ЄС, члени якого спромоглися усунути торгові та фінансові бар’єри на шляху руху товарів, послуг і капіталу, й утворили спільний ринок. Статистичні обрахунки^*, що спираються на модель рівноваги у взаємній торгівлі, підтверджують, що після приєднання країн до ЄС частка їх зовнішньоекономічних операцій з членами союзу підвищується на 60 %. Водночас є і розбіжності щодо оцінки позитивного чи негативного зв’язку між близькістю рівнів доходів на душу населення та підвищенням обсягів торгівлі й монетарної інтеграції в межах валютного союзу.

1.4.2.3. Еволюція монетарної політики ЄС

Незважаючи на те, що процес творення та розвитку Економічного та монетарного союзу (ЕМС) є чітко структурованим, його, як правило, поділяють на три часові етапи^**:

І етап — з липня 1990 року до 31 грудня 1993 року;

ІІ етап — з 1 січня 1994 до 31 грудня 1998 року;

ІІІ етап — з 1 січня 1999 року.

З введенням у дію в липні 1990 року Директиви про повну лібералізацію руху капіталу розпочався І етап створення економічного та валютного союзу. Головною метою було подальше зближення економічних політик і вироблення тісної співпраці між національними банками країнучасниць, досягнення більшої послідовності валютної діяльності в контексті Європейської валютної системи. Згідно зі статтею 118 Договору про заснування Європейського Співтовариства , склад кошика екю був зафіксований станом на 1 листопада 1993 року (на день набуття чинності Маастрихтським договором) на основі складу кошика, визначеного на 21 вересня 1989 року, коли до нього увійшли песето та ескудо.

1994 року було створено Європейський монетарний інститут, який відтоді почав перейматися питаннями підготовки ЄС до запровадження єдиної валюти та посиленням кооперації між національними банками країнучасниць.

Протягом І етапу Рада мала оцінювати прогрес на шляху економічної та монетарної конвергенції, а країничлени зобов’язані були вжити заходів щодо врегулювання певних заборон (заборона на обмеження руху капіталу, заборона надання центральним банком кредитів уряду та державним органам і компаніям, заборона надання привілеїв щодо доступу держави до фінансових інститутів).

Упродовж ІІ етапу, згідно з Договором про ЄС, кожна країна мала не допускати надмірного дефіциту бюджету й ініціювати кроки, які робитимуть національні банки країн незалежними, оскільки у валютному союзі можуть брати участь лише країни, що мають добре економічне управління. Регламентами Ради було визначено правила застосування процедури погашення надмірного державного дефіциту та боргу, передачі інформації від держав до Комісії. Договір також забороняє національним банкам надавати урядам послуги овердрафту чи інші кредити, скуповувати борги державного сектора безпосередньо в боржників^* , у результаті чого очікується досягнення ринкової дисципліни уряду. На цьому етапі центральні банки завершили перехід до цілковитої їх незалежності. Договір також вимагає від Комісії та Європейського валютного інституту доповідати Раді щодо динаміки законодавства країнчленів у контексті створення економічного та валютного союзу, а також щодо дотримання вимог (Маастрихтських критеріїв^**) щодо приєднання до нього:

1. рівня інфляції, який має бути близьким до того, який демонструють три найкращі країничлени;
2. державного бюджету, який має бути без надмірного дефіциту і не повинен перевищувати 3 % ВНП, а державний борг не має перевищувати 60 % ВНП;

3. збереження та розвитку інтеграції, досягнутої країнамичленами, що характеризується довгостроковими процентними ставками;
4. нормальних меж коливання в рамках механізму обмінного курсу в межах Європейської валютної системи.

У грудні 1995 року Європейська Рада вирішила, що на початку третього етапу нову валюту слід назвати євро, бо таке ім’я символізуватиме Європу та буде однаковим в усіх мовах країн — членів Союзу, враховуючи відмінності в абетках, а саме латинської та грецької.

Початок ІІІ етапу, оскільки він означав початок Економічного та монетарного союзу, залежав од досягнення високого ступеня конвергенції згідно з визначеними критеріями. Бюджетні правила ставали обов’язковими, запроваджувалася Європейська система центральних банків і Європейський центральний банк, який перебирав результати роботи від Європейського монетарного інституту.

1 травня 1998 року Рада, діючи за рекомендацією Комісії, ухвалила рішення, за яким Австрія, Бельгія, Іспанія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія та Франція дотримуються умов, необхідних для впровадження єдиної валюти, що наступного дня було затверджено Європейським Парламентом. З 1січня1999року запровадженням у безготівковий обіг євро розпочався ІІІ етап Економічного та монетарного союзу (готівка увійшла в обіг з 1 січня 2002 року). Курси обміну національних валют країнучасниць та євро фіксувалися цією датою.

На той час Греція та Швеція не виконали умов, необхідних для запровадження єдиної валюти, а Велика Британія та Данія не мали намірів брати участі у третьому етапі формування ЕВС. Країничлени, що не ввели єдину валюту від самого початку, отримали відтермінування та гарантії того, що положення про надмірний дефіцит і санкції до них не застосовуватимуться. Країни, які утримуються від інтеграційних процесів та які на початковому етапі не відповідають критеріям, однаково беруть участь у всіх процедурах, що має полегшити їх майбутню участь. Голови їхніх національних банків є членами Загальної ради ЄЦБ.