Posibniki.com.ua Політологія Європейська інтеграційна політика 4.3.2. Еволюція енергетичної політики ЄС


< Попередня  Змiст  Наступна >

4.3.2. Еволюція енергетичної політики ЄС


 

На думку фахівців Генерального директорату з енергії і транспорту Комісії ЄС, спільна енергетична політика ЄС пройшла низку етапів, а саме:

 

  • перший етап пов’язаний з укладанням Договорів про ЄОВС (1951 р.) та Євроатом (1957 р.), які стали «енергетичними двигунами» Європейської інтеграції;

 

  • другий етап — нафтова криза 1973—1974 рр. — країничлени переважно переймалися національними проблемами та визначали власні пріоритети в енергетичній сфері;

 

  • третій етап — липень 2003, коли у проекті Договору про конституцію ЄС було запропоновано окрему статтю про енергетичну сферу;

 

  • четвертий етап — липень 2005 — на саміті країн «Великої вісімки» надається високий пріоритет енергетичній політиці;

 

  • п’ятий етап — жовтень 2005 — глави держав та урядів країн ЄС закликають до формування спільної енергетичної політики, а у грудні того ж року вони закликають до формування інтегрованого підходу у сфері енергетики («Integrated approach» to energy).

 

Загалом запропонована етапність відображає чітке усвідомлення країнами — членами ЄС переваг від реалізації політики на наднаціональному рівні, а також готовність і надалі дедалі більше функцій передавати органам та інституціям ЄС, згідно з принципом субсидіарності, для ефективнішого розв’язання спільних проблем.

 

Процес інтеграції в Європі із самого початку був тісно пов’язаний з енергетичною сферою, зокрема з вугільною промисловістю та ядерною енергетикою. Початкові принципи спільної Європейської енергетичної політики були закладені вже у 1951 році у Договорі про заснування Європейського об’єднання вугілля та сталі (ст. 3 «Загальні цілі», ст. 5764 «Виробництво та ціни») та у 1957 Договором про створення Європейського об’єднання у сфері атомної енергетики (ст. 4076 «Інвестиції, спільні проекти та постачання» та ст. 92100 «Спільний ринок ядерної енергії»).

 

У повоєнний період, до початку 70х рр. ХХ ст. енергетичне забезпечення функціонування економік західноєвропейських країн було сталим і передбачуваним. Це зумовлювалося тим, що шість країн засновниць у 50х рр. володіли достатніми покладами вугілля, при цьому інтенсивно розвивався сектор ядерної енергетики. Згодом нафта завоювала провідні позиції в енергетичному балансі Європи, потіснивши вугілля і навіть атомну енергію.

 

Проте це не створювало жодних загроз для енергетичної безпеки ЄС, оскільки західні нафтодобувні компанії стабільно постачали до ЄС дешеву нафту з великих африканських родовищ та з країн Близького Сходу. У зв’язку з цим регулювання енергетичної сфери до першої нафтової кризи 1973 р. було доволі ліберальним.

 

У 1973 році спричинена арабо ізраїльською війною виникла перша світова нафтова криза. Під час війни арабські країни запровадили кількамісячне ембарго на експорт нафти майже до всіх країн Західної Європи, також було переглянуто принципи визначення ціни та участі у видобуванні сирої нафти західноєвропейськими нафтовими компаніями. Це призвело до стрибкоподібного зростання ціни на нафту (з 2,90 дол. до 11,65 дол. за барель протягом 2—3 місяців) і спричинило значний дефіцит нафтопродуктів на Європейському ринку.

 

Нафтова криза 1973 р. продемонструвала неготовність Європейської спільноти до оперативного регулювання енергетичного сектора, зокрема через нестачу правових інструментів для активного втручання Співтовариства у цій сфері. ЄС визнало небезпеку залежності від обмеженого джерела поставок енергоносіїв, і вже на рівні Співтовариства було вжито заходів з диверсифікації джерел енергопостачання та утворення запасів енергоносіїв. Отже, можна стверджувати, що формування спільної енергетичної політики було започатковано у 1974 р., коли Співтовариство почало встановлювати цілі та реалізувати заходи, спрямовані на зменшення зовнішньої залежності від імпорту нафти та нафтопродуктів.

 

Друга нафтова криза спричинила подальше вдосконалення спільної енергетичної політики*: було розроблено комплекс заходів з енергозбереження, диверсифікації енергопостачання, інтенсивного освоєння поновлюваних та нетрадиційних джерел енергії, енергоощадності та підвищення ефективності використання енергетичних ресурсів. Це, зокрема, Директива Ради ЄС № 68/414/ЄЕС від 20 грудня 1968 року «Про запровадження зобов’язання для країн— членів ЄEC підтримувати обов’язкові мінімальні запаси сирої нафти та/або нафтопродуктів» // OJ № L 308, 23.12.1968, с.14; Директива Ради ЄС № 73/238/ЄEC від 24 червня 1973 року «Про заходи щодо нівелювання труднощів з постачання сирої нафти та нафтопродуктів» // OJ № L 228, 16.08.1973, с. 1; Рішення Ради ЄС № 77/706/ЄЕС від 7 листопада 1977 року «Про встановлення мети Спільноти щодо зменшення споживання первинних джерел енергії у разі виникнення труднощів з постачання сирої нафти та нафтопродуктів» // OJ№ L 292, 16.11.1977, с. 9.

 

Правові основи енергетичної політики ЄС закладено у низці нормативних актів, зокрема:

 

  • енергетична політика включена до переліку цілей Європейського Співтовариства (ст. 3u Договору про Європейське Співтовариство);

 

  • проблеми енергетичної політики також розглядаються у розділі «Навколишнє середовище» (§2 ст. 175 Розділу XIX Договору про Європейське Співтовариство);

 

  • про енергетичну інфраструктуру йдеться у розділі «Транс’європейські мережі» (Розділ XV, ст. 154, 155 та 156 Договору про Європейське Співтовариство);

 

  • відповідно до принципу субсидіарності, визначеного в Договорі про Європейський Союз, енергетична політика переважно перебуває у сфері компетенції країнучасниць;

 

  • ст. 4076 (інвестиції, спільні підприємства та постачання) та ст. 92100 (спільний ринок ядерної енергії) Договору про Європейське об’єднання у сфері атомної енергетики визначають принципи функціонування атомної енергетики в межах ЄС;

 

  • до липня 2002 року щодо вугілля діяли норми Договору про Європейське об’єднання вугілля і сталі, особливо Ст. 3 (загальні цілі) та ст. 5764 (виробництво і ціни), проте на даний час цей договір вичерпав свою дію і сталеливарна та вугледобувна промисловості регулюються відповідно до загальних положень щодо промисловості та внутрішнього ринку, визначених у Договорі про Європейське Співтовариство.

 

Енергетична сфера як стратегічна галузь інтеграційної політики ЄС вимагає постійного моніторингу енергетичних комплексів. Із цією метою 1996 році Рада ЄС прийняла постанову № 736/96, якою зобов’язала суб’єктів повідомляти Комісію про інвестиційні проекти у нафтогазовому та електроенергетичному секторах. Державичлени зобов’язані кожного року надавати інформацію про інвестиційні проекти, які стосуються виробництва, транспортування, зберігання та розподілу нафти, природного газу або електричної енергії, роботи по яких заплановано почати у середньостроковій перспективі (3—5 років).

 

Визначним інструментом енергетичної політики була п’ятирічна Рамкова програма дій в енергетичному секторі (1998—2002), покликана об’єднати та впорядкувати усі стратегічні заходи в енергетичній сфері ЄС. Серед пріоритетних завдань програми — піднесення ефективності заходів в енергетичному комплексі ЄС, забезпечення їх ідповідності загальноєвропейським пріоритетам, інтегрування механізмів енергетичної політики із заходами в межах інших напрямів політики ЄС. Структурно у програмі було ідентифіковано шість елементів, кожен з яких визначав пріоритети у відповідних підгалузях енергетичної політики. Зокрема, програма «CARNOT» зорієнтована на забезпечення ефективних та екологічно прийнятних форм використання твердих видів палива (кам’яного та бурого вугілля, торфу тощо); програма «SAVE» мала за мету підвищення ефективності використання енергії; ініціатива «ETAP» пов’язана з дослідженням, аналізом та прогнозуванням розвитку енергетичного сектора Співтовариства; «SYNERGY» — це програма розвитку міжнародної кооперації в енергетичній сфері; спеціальна програма «SURE» створена для розвитку міжнародної співпраці в галузі атомної енергетики та вироблення механізмів підвищення безпеки у цьому секторі; «ALTENER» — це ініціатива ЄС, зорієнтована на поширення застосування відновних джерел енергії.

 

Етапним документом на шляху до формування спільної енергетичної політики стала Зелена книга «У напрямі європейської стратегії безпеки поставок енергії»*, у якій Комісія під впливом значних цінових коливань на нафту та енергоносії протягом 1999 року вдалася до кардинального перегляду своєї стратегії в енергетичній сфері. Головна увага в цьому документі приділена забезпеченню сталого постачання енергоносіїв за прийнятними цінами як для промислових, так і для приватних споживачів, враховуючи при цьому необхідність забезпечення відповідного рівня захисту навколишнього природного середовища. Суть запропонованої стратегії полягала у тому, щоб досягти енергетичної самодостатності Співтовариства, зменшивши тим самим залежність від зовнішніх джерел постачання. Проблема диверсифікації джерел імпорту та забезпечення стабільного постачання енергоносіїв у ЄС розглядається в двох аспектах — географічному та функціональному. Посилення географічної диверсифікації було і залишається стратегічним завданням на порядку денному ЄС, особливо щодо нафтисирцю та нафтопродуктів. Крім того, зусилля Співтовариства спрямовано на зменшення екстернальної залежності від поставок нафти та газу за одночасного поширення застосування поновлюваних джерел енергії.

 

У Зеленій книзі для громадського обговорення запропоновано ряд стратегічних напрямів розвитку енергетичної політики Співтовариства, зокрема:


  • переорієнтацію політики на чинники попиту, а не пропозиції енергоресурсів;

 

  • вплив на поведінку споживачів енергії з метою суттєвої її зміни у напрямі забезпечення більш контрольованого споживання, що відповідає екологічним вимогам сьогодення. З цією метою пропонується розширення використання податкових та парафіскальних заходів, які б установлювали відповідальність за шкідливий вплив енергетики на довкілля, змушуючи насамперед транспортний сектор та промисловість запроваджувати активну політику енергозбереження;

 

  • у сфері регулювання пропозиції пріоритетним завданням визначено боротьбу з глобальним потеплінням за рахунок розвитку нових та поновлюваних джерел енергії. Стратегічним орієнтиром є подвоєння частки відновлюваних джерел у загальному обсязі пропозиції енергоресурсів з 6 % до 12 % та збільшення виробництва електроенергії з таких джерел з 14 % до 22 % у період до 2010 р.

 

  • контексті стратегії Комісія розробила цілу низку дієвих заходів щодо вдосконалення спільної енергетичної політики. Зокрема, Комісія подала до Ради проекти Директив про виробництво електроенергії з поновлюваних джерел*, про енергозбереження у будівлях**, про сприяння використанню біологічного палива або інших видів поновлюваного палива для транспорту*** та про внесення змін до Директиви 92/81/ЄЕС щодо можливості застосування зниженої ставки на певні нафтопродукти, що містять біологічне паливо, та на біологічне паливо. Особливою увагою позначений транспортний сектор, який потребує близько 32 % загального енергоспоживання та спричиняє 28 % загального обсягу викидів СО2.

 

  • міру еволюції європейських поглядів на енергетичну сферу у спільній енергетичній політиці на перший план виходить проблема забезпечення сталого розвитку, що зумовлено зростанням глобальної загрози парникового ефекту та забруднення довкілля викидами вуглекислого газу. Свого розвитку стратегія Співтовариства у сфері енергетичної політики отримала на Готенбурзькому саміті Європейської Ради 15–16 червня 2001 року, де було погоджено Стратегію Співтовариства щодо сталого розвитку, де передбачено низку заходів на рівні Співтовариства щодо збереження природи, зокрема й стосовно біологічного палива. У відповідь на пріоритети Готенбурга Європейська Комісія оприлюднила Послання «Стратегія Європейського Союзу щодо сталого розвитку»*, в якому запропонувала низку заходів, зокрема стосовно запобігання зміні клімату та поширення поновлюваних джерел енергії. Серед основних варто виокремити:

 

  • зменшення викидів газів, що спричиняють парниковий ефект, щорічно до 2020 р. на 1 % від рівня, що існував у 1990 р. у контексті зобов’язань за Кіотським протоколом, а також спонукання провідних індустріальних держав до дотримання ними зобов’ язань за Кіотським протоколом;

 

  • запровадження оподаткування енергоносіїв з метою перенесення втрат від негативних екстерналій на відповідних суб’єктів господарювання;

 

  • послідовне зменшення субсидіювання виробництва твердого палива та його споживання до 2010 р. одночасно із заходами з підтримки розвитку альтернативних робочих місць;

 

  • запровадження заходів у сфері підтримки та розвитку альтернативного палива, зокрема біологічного, з метою доведення рівня його споживання транспортними засобами до 7 % на 2010 р. та принаймні до 20 % на 2020 р.;
  • забезпечення більшої підтримки досліджень, розвитку та поширенню технології щодо чистої та поновлюваної енергії та більш безпечної ядерної енергетики, зокрема у сфері утилізації ядерних відходів.

< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
4.3.4. Перспективи спільної Європейської енергетичної політики
4.4. ТРАНСПОРТНА ПОЛІТИКА
4.4.2. Наднаціональна транспортна політика ЄЕС/ЄС (1990-2006)
4.4.3. Механізми та інструменти подальшого розвитку транспортної політики Європейського Союзу (2007-2013 рр.)
4.2.3. Сучасний стан і напрямки трансформації механізмів спільної науковотехнічної політики ЄС у 2007-2013 рр.
4.2.2. Еволюція спільної науковотехнічної політики Європейського Союзу
4.2. ТЕХНОЛОГІЧНА ТА ДОСЛІДНИЦЬКА ПОЛІТИКА
4.1.5. Перспективи розвитку спільної промислової політики ЄС
4.1.4. Секторальні пріоритети промислової політики ЄС
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki (2022)