Необхідність поєднання і вдосконалення зв’язків між сільським господарством і промисловістю обумовлюються еволюційним ходом суспільного розвитку та динамізмом зростання потреб у продовольчих і непродовольчих товарах сільськогосподарського походження. Історично склалось так, що в Україні агропромислова інтеграція еволюційно пройшла і проходить три послідовні періоди: досоціалістичний (друга половина ХІХ і початок ХХ століття), соціалістичний (1917—1991 рр.) та трансформаційний і ринковий (після 1991 р.). Кожному з цих періодів притаманні свої особливості та досягнення в сфері інтеграційного процесу.
Так, в досоціалістичному періоді інтеграційний процес характеризувався розвитком кооперативного руху, насамперед, у сільському господарстві. Досить поширеними формами інтеграції були господарські спілки, позичкові та кредитні каси, торгові і споживчі товариства, кооперативні союзи і об’єднання. Через ці структури сільськосподарська продукція надходила на промислову переробку, як і промислова продукція — для потреб сільського господарства.
В період радянської влади, тобто в соціалістичний, агропромислова інтеграція набула принципово нового характеру та просто динамічного розвитку. Це проявилося в наступному. Спочатку всі кооперативні структури були перетворені на споживчі комуни чи єдині споживчі товариства. Згодом, у результаті колективізації сільського господарства та створення машиннотракторних станцій значно розширились міжгалузеві зв’язки на базі кооперації. Виникла такі форми зв’язків між сільським господарством та переробною промисловістю, як державні заготівлі і закупівлі сільськогосподарської продукції, її контрактація, значний обсяг продукції надходив на переробні підприємства шляхом так званої натуральної оплати за роботи МТС. У 20—30 роках минулого століття почали формуватись перші інтегровані структури: наприклад, об’єднання Льноцентр, Бурякоспілка, Хлібоцентр та ін. На цей період припадає також створення агропромислових формувань, таких, як агроіндустріальні комбінати, агропромислові підприємства, радгоспи-комбінати, колгоспи-комбінати та об’єднання типу консервпром, ефіропром, плодоовочепром, винпром та ін. Такі агропромислові структури вже запроваджували об’єднане виробництво сільськогосподарської сировини, її промислову переробку та реалізацію кінцевого продукту. Деякі форми з них (особливо у виробництві і переробці винограду та плодів) збереглись донині.
Особливо бурхливого розвитку в соціалістичний період агропромислова інтеграція в Україні набула в 60—70-ті роки минулого століття. Цей період характеризується такими новими зрушеннями: — процеси агропромислової інтеграції набули інтенсивного розвитку в трьох напрямах, а саме: почали виникати такі великі міжгалузеві структури, як агропромислові об’єднання та комбінати, що співпадало з межами адміністративних районів; інтеграція почала виходити за рамки адміністративних територій на основі створення виробничих і науково-виробничих систем; до інтеграційного процесу були залучені підприємства будівництва, агросервісу, банківсько-фінансові структури;
— інтеграція набула також внутрігосподарського характеру шляхом створення спецілізованих тваринницьких і овочівницьких комплексів, птахофабрик, тепличних комбінатів, а також запровадження у великих аграрних підприємствах власної переробки сировини, виникли агрофірми.
На кінець 1990 р. в Україні працювало: 66 агрофірм, 38 агропромислових комбінатів, 29 агропромислових об’єднань. У цих міжгалузевих структурах функціонувало 1795 аграрних і 217 промислових підприємств, 70 торгових і 44 будівельні організації.
Стосунки між ними будувались на основі переважно договірної політики, а також часткової участі в розподілі кінцевого результату.
Трансформаційний і ринковий період агропромислової інтеграції вніс суттєві зміни. Приватизаційні процеси, що почались в АПК, діяли асинхронно в сільському господарстві, переробній промисловості та сервісних галузях як за суттю, так і за формами реалізації. Як наслідок, ті агропромислові формування, що функціонували на той час, або розпались, або докорінно змінили свою суть. Особливо зріс монополізм переробних і сервісних підприємств, посилився їх економічний егоїзм. Сільське господарство залишилось наодинці з проблемами ціноутворення на промислові ресурси і виробничі послуги, з одного боку, та цінами на вироблену ними сільськогосподарську продукцію, збитковість і безгрошів’я набули масового характеру.
Лише подекуди збереглися створені в минулому агропромислові формування. Втратили свою роль стабільні міжгалузеві відносини.
На цьому фоні з’явились нові форми інтеграційного процесу, а саме:
— оренда земель переробними і сервісними підприємствами та виробництво на цій основі власної сільськогосподарської сировини;
— сервісне обслуговування переробними підприємствами виробників сировини та забезпечення їх ресурсами промислового і сільськогосподарського походження — своєрідна форма інвестування;
— створення асоціацій і корпорацій виробників і переробників конкретних видів продукції;
— залучення до інтеграційного процесу ринкових, фінансових і банківських організацій;
— формування акціонерних структур одно- чи багатопрофільного характеру;
— поширення інтеграційних зв’язків на міжрайонному (міжобласному) рівні.
Однією із сучасних форм агропромислової інтеграції стало вливання капіталу в сільське господарство з інших галузей економіки та іноземні інвестиції. Крім цього відбувається процес капіталізації в сільському господарстві — явище закономірне і послідовне, оскільки означає за своєю суттю перетворення частини доходу (прибутку) в капітал, тобто інтенсивне нагромадження капіталу як основи розширення і підвищення продуктивності та ефективності виробництва.
Як правило, капіталізація здійснюється за рахунок власних доходів та залучення інвестиційних ресурсів із інших сфер. Джерелами капіталізації можуть також бути іноземні інвестиції чи рух капіталів між підприємствами (сферами) однієї галузі чи міжгалузевого комплексу.
В Україні залучення капіталу у сільське господарство набуло дещо однобокого розвитку — воно здійснюється в основному шляхом створення потужних агрохолдингів за рахунок інвестицій (коштів) промислових, торговельних і банківських структур, які в більшості випадків не мають прямого відношення до АПК. Це викликано тим, що в сільському господарстві створені сприятливі податкові умови для бізнесу, коли ставки податку втричі нижчі, ніж в інших галузях економіки. Крім цього частина підприємств, що займається виробництвом сільськогосподарської продукції, пішла на це з метою забезпечення власних потужностей з виробництва продуктів харчування.
Тому процеси зовнішнього вливання капіталу у сільське господарство слід розцінювати з двох діалектичних позицій: що вони вносять позитивного в розвиток АПК і в чому проявляється їх загроза. В останні роки спостерігається процес надходження капіталу в аграрну сферу виробництва з інших галузей економіки шляхом створення різних видів агропромислових формувань (АПФ), який потребує окремого аналізу та оцінки. За критерієм концентрації і організації агропромислового виробництва можна виділити два види АПФ (див. 2.13.3):
1. АПФ як цілісне підприємство з юридичним статусом ВАТ, ЗАТ, ТОВ тощо, де сконцентровано виробництво, переробка і нерідко торгівля кінцевим продовольчим продуктом. Сільськогосподарське виробництво тут здійснюється «зеленими» підрозділами без права юридичної особи. Залежно від того, який вид продукції на такому АПФ є домінуючим, можна виділити два їх підвиди: ??? ? ? ? продагропідприємство з домінуючою часткою в товарній продукції переробки. Приклад — ВАТ «Адамс» Камянець-Подільський плодоконсервний завод; агропродовольче підприємство з домінуючою часткою в товарній продукції сільськогосподарської продукції (агрофірми). Типовий представник — корпорація «Зоря» Рівненської області.
2. АПФ, створені в процесі економічної концентрації з організацією управління агропромисловим виробництвом на засадах холдингу — холдинги агропродовольчого комплексу (АПрК). Залежно від того, хто є інтегратором (материнською компанією) при створенні холдингу АПрК, можна виділити такі їх підвиди: продагрохолдинг — результат проникнення капіталу переробних підприємств в агробізнес шляхом створення дочірніх аграрних підприємств і здійснення управління ними материнською холдинговою компанією, якою стає промислово-переробне підприємство. Приклад: ВАТ «Ічнянський завод сухого молока і масла»; фінпродагрохолдинг. Приклад: холдинг «Приват-агро», який є структурою Приватбанку; ? промагрохолдинг; торгагрохолдинг.
Усі різновиди холдингів — це вияв вертикальної інтеграції, що розвиваються на основі єдиної власності. Багато АПФ водночас розвивають вертикальну координацію на основі кредитно-договірних відносин: АПФ кредитує на безпроцентній основі сільськогосподарських товаровиробників для придбаннями ними оборотних запасів. Погашення кредиту здійснюється в рахунок поставок ними сировини.
До основних мотивів вливання капіталу у сільське господар-ство зовнішніми інвесторами можна віднести такі:
1) потреба в надійному забезпеченні інвестора (переробного підприємства) сировиною в необхідної кількості та якості. Це найбільш розповсюджений і дієвий мотив;
2) намагання несільськогосподарських компаній повернути раніше надані кредити. Входження в агробізнес такого інвестора відбувається через конверсію боргу в статутний капітал підприємства-боржника з можливим додатковим вливанням капіталу через придбання необхідних ресурсів. В результаті боржник стає дочірнім підприємством;
3) намагання інтегратора скоротити трансакційні витрати, коли замість закупівлі сировини на зовнішньому ринку і витрачання на організацію такої закупівлі коштів, приходить виробництво сировини всередині АПФ з одночасною відмовою від ринкових ризиків і посередників;
4) можливість отримання податкових пільг. Приклад — Саливонківський цукровий завод зі статусом аграрного підприємства;
5) наявність вільного капіталу і можливість без перешкод його вливання в агробізнес, оскільки: ? не потрібні кошти для придбання землі; ? не потрібні великі інвестиції у майно (можна взяти в оренду або дешево придбати при процедурі банкрутства); немає конкуренції серед зовнішніх інвесторів, бо сільське господарство демонополізована галузь;
6) мотивом конгломерації вертикальної інтеграції є забезпечення потреб працівників потужної несільськогосподарської компанії продовольством і диверсифікація бізнесу. Приклад: шахта ім. Засядька чи «Азовмаш».
7) диверсифікація бізнесу промислових компаній. Якщо продагропідприємство чи продагрохолдинг виробляє сільськогосподарської сировини значно більше, ніж це потрібно для задоволення власних потреб, тоді має місце субвертикальна інтеграція.
Аналіз мотивів дає ключ для розуміння того, наскільки надійно на довготривалій основі інвестор входить в агробізнес: ? за кредитно-договірної вертикальної координації інвестор орієнтується на короткострокову присутність в агробізнесі, бо фінансується лише поточна діяльність; ? за умови, що АПФ створене на засадах вертикальної інтеграції, такий інвестор орієнтований на довготривалу присутність в агробізнесі. Ознаками такої присутності є: ? капітальні інвестиції в агросферу; ? турбота про збереження і підвищення родючості ґрунту; ? за наявності мотиву диверсифікації лише власного бізнесу промислової компанії є небезпека вилучення капіталу в разі недостатньої дохідності аграрного виробництва під впливом несприятливих зовнішнього чи внутрішнього середовища; ? за умови вливання спекулятивного капіталу за принципом «купити дешево — продати дорожче», існує найвища загроза його відпливу.
Загалом зовнішні вливання капіталу в сільське господарство слід розглядати як позитивне явище, що сприяє розвитку галузі та підвищенню рівня її капіталізації. До його переваг слід віднести: ? формування великотоварного аграрного виробництва та отримання ефекту масштабу, що формується як економія на постійних витратах (за рахунок зменшення постійних витрат на одиницю продукції), економії на змінних витратах на одиницю продукції (запровадження ощадних технологій), розширення ринкової ніші і використання функції адаптивності цін, отримання знижки до оптових цін на ресурси при їх закупівлі великими партіями, кращому доступу до кредитів банку і можливості їх отримання під нижчі відсотки, можливість здійснення великомасштабних інвестицій; ? сприяння відродженню сільськогосподарського виробництва та його розвитку на новій технічній і технологічній основах шляхом здійснення єдиної науково-технічної, технологічної і фінансової політики; ? отримання синергічного ефекту від інтеграції сільськогосподарського і переробного виробництва, скорочення трансакційних витрат, підвищення ефективності використання ресурсів, спрощення процесу узгодження інтересів учасників інтеграційного процесу; ? підвищення доходів працюючих у галузі шляхом зростання їх заробітної плати та доходів інших сільських жителів, зокрема пенсіонерів, шляхом отримання ними орендної плати за землю та майно; ? скорочення сільського безробіття; ? запровадження в практику аграрного виробництва сучасного менеджменту, можливості для поглиблення спеціалізації і залучення висококваліфікованих кадрів.
Однак поряд з наведеними перевагами зовнішнього вливання капіталу в галузь існують й певні загрози та застереження, що супроводжують цей процес. Зокрема:
1. Має місце відстороненість селян від розподільчих відносин. Значна частина АПФ не бажають інтегруватися з аграрними підприємствами, а створюють структурні підрозділи без права юридичної особи.
2. Частина АПФ не орієнтується на довготривалу присутність в агробізнесі, а намагаються щонайшвидше отримати економічну вигоду в короткостроковому періоді шляхом виробництва лише високоліквідної рослинницької продукції — зерна, соняшника, що супроводжується надмірним порушенням сівозміни та виснаженням ґрунту. Приклад: «Нафком-агро», зернові у структурі посівів займають майже 90 %.
3. Значної уваги вимагає питання збереження і підвищення родючості ґрунту та екологічної безпеки аграрного виробництва в умовах оренди більшої частини сільськогосподарських земель. Також існує загроза розвитку монопсонії на ринку оренди землі. Приклад: торгагропромхолдинг «Нафком» орендує 130 тис. га ріллі у чотирьох областях України. Навіть за такої розосередженості землекористування можлива загроза монопсонії, бо в Прилуцькому районі Чернігівської області дочірнє підприємство цього холдингу «Нафком-агро» орендує 59,5 тис. га ріллі, або 53 % від загальної її площі в районі.
4. Надвеликі АПФ нерідко пригнічують розвиток малих і середніх підприємств шляхом витіснення їх з ринку оренди землі, цінової та нецінової конкуренції на ринках ресурсів та ринках збуту сільськогосподарської продукції.
5. Загроза зростання соціальної напруженості на селі, що пов’язане з недовикористанням АПФ сільської робочої сили (однобічна рослинницька спеціалізація, залучення кваліфікованих кадрів зі сторони і відмова від підготовки місцевих кадрів), невкладання коштів у розвиток соціальної сфери на селі (як правило, АПФ зареєстровані в містах, де і розміщують свої офіси, а тому податки від їх діяльності не надходять до сільських бюджетів).
6. Через надвеликі розміри окремих АПФ ускладнюється менеджмент, проявляється дія закону спадної дохідності, виникають проблеми із стабільністю виробничих колективів.
Наведене свідчить, що під процес капіталізації сільського господарства як форми агропромислової інтеграції в сучасних умовах необхідно підвести відповідну законодавчу базу з метою захистити інтереси аграрного сектора як повноправного і юридично самостійного партнера синтезу з промисловістю, торговельними та фінансовими структурами. Держава повинна стимулювати надходження капіталу в сільське господарство та підвищення рівня його капіталізації, поєднуючи при цьому стимулюючі й регулюючі функції з метою посилення позитивних наслідків цього процесу і зниження та запобігання існуючих і можливих його загроз. Основними напрямками діяльності держави при цьому можуть буті такі: ?? стимулювання вкладання коштів в агробізнес на довгостроковій основі та у розвиток ринкової і соціальної інфраструктури села шляхом, відповідно, пільгового оподаткування та звільнення від оподаткування прибутку АПФ, що спрямовується на ці цілі; ? підтримка розвитку фермерства, як найвластивішої форми аграрного виробництва, що органічно доповнює великомасштабне ведення сільського господарства, сприяє збереженню та розвитку сільського укладу життя; ? запровадження прогресивного оподаткування спекулятивного капіталу на приріст доходу між ціною продажу і купівлі землі та інших об’єктів агробізнесу; контроль за використанням сільськогосподарських земель. Це має бути пріоритетним завданням, адже сільськогосподарські угіддя є основним національним багатством і засобом виробництва у сільському господарстві. Тому збереження і підвищення родючості ґрунту має контролюватися з боку держави незалежно від того, в чиїй власності чи користуванні знаходиться земля. Це означає контроль якості ґрунту за допомогою існуючих і новостворених агрохімічних лабораторій, особливо в процесі оренди землі (до і після закінчення строку оренди), запровадження штрафних санкцій з метою відшкодування втрати родючості ґрунту, здійснення іригаційних та інших заходів за рахунок коштів власників землі й державного бюджету; ? внести відповідні зміни та доповнення до Земельного Кодексу України та Законів України, які б стимулювали і регулювали процеси надходження капіталу й капіталізації у сільському господарстві. Зокрема, до Земельного кодексу України до ст. 82, 125, 130, 132, 133, п. 13 Розділу Х , Закону України «Про оренду землі» спрямовані на дебюрократизацію орендних стосунків та захист прав та інтересів селян-орендодавців, внісши нові істотні умови до договорів оренди сільськогосподарських земель стосовно права сторін на розірвання договору оренди в односторонньому порядку у разі порушення умов договору та повідомчого порядку державної реєстрації договорів оренди землі (ст. 15, 16, 18, 20, 24, 25, 32); ? при законодавчому забезпеченні ринку сільськогосподарської землі та ухваленні відповідних законодавчих актів ввести розділ із нових норм щодо регламентації створення та діяльності крупнотоварних сільськогосподарських підприємств, заснованих на праві приватної власності на землю, у тому числі змішаної форми; ? орієнтація при створенні АПФ на збереження аграрних підприємств у формі дочірніх на противагу їх поглинання і перетворення у структурний підрозділ. З точки зору розвитку сільських територій перетворення аграрного підприємства у структурний підрозділ несе загрози, оскільки в такому випадку податки сплачуються підприємством-інвестором в бюджет територіальної громади за місцем його державної реєстрації, що, як правило, не є територіальною громадою села. Перетворення аграрного підприємства на відокремлений підрозділ згідно існуючого законодавства, дозволяє уникнути вищезазначених проблем. Внести уточнення до Господарського Кодексу України, щодо територіальної ознаки структурних підрозділів підприємства, а саме вказати, що структурні підрозділи підприємства (виробничі, функціональні) розміщуються за місцезнаходженням (у межах однойменної територіальної громади) підприємства — юридичної особи; ? з метою регулювання соціально-трудових відносин, встановлення трудових, соціальноекономічних прав і мінімальних гарантій в оплаті праці працівників сільського господарства вважаємо за необхідне внести доповнення до пункту 1.5 Розділу 1 Галузевої Угоди між Міністерством аграрної політики України, галузевими об’єднаннями підприємств та Профспілкою працівників агропромислового комплексу України на 2006—2008 роки, в частині поширення положень і норм Угоди на відокремлені та структурні підрозділи юридичних осіб — роботодавців, які (підрозділи) за видом економічної діяльності згідно Класифікатора видів економічної діяльності належать до галузі сільського господарства, навіть за умови, якщо підприємство-юридична особа за основним видом діяльності не належить до аграрного сектора економіки.
