Тривалий час загальні рекомендації міжнародних фінансових інститутів (МФІ) відповідали ідеологічній доктрині монетарноліберальної моделі, відомої з 1989 року як «Вашингтонський консенсус» (автор назви — Джон Вільямсон, економіст Інституту міжнародної економіки у Вашингтоні). Принципи цієї доктрини становили основу економічної політики в більшості країн Латинської
1995 р. — для забезпечення оперативної середньострокової фінансової допомоги країнам, що пережили конфліктні ситуації (громадянські безлади чи міжнародний збройний конфлікт). У грудні 1997 року МВФ запровадив механізм фінансування додаткових резервів, основне призначення якого — надання допомоги державам-членам у разі надзвичайних труднощів із платіжним балансом, пов’язаних із необхідністю термінового фінансування внаслідок раптової та руйнівної втрати довіри на ринках, що спричиняє тиск на рахунки капіталу й резерви держав-членів.
Неоліберальна модель, на думку багатьох фахівців, суттєво обмежувала спектр інструментів стимулювання економічного зростання, доступних урядам країн, що розвиваються. Відповідно до принципів вашингтонського консенсусу країни з перехідною економікою дотримувалися політики «валютного правління» (currency board), що спричинило деформацію грошово-кредитної політики, знизивши рівень керованості багатьма її параметрами. Із часом у підходах МВФ було виявлено суттєві недоліки щодо оцінювання ситуації та надання допомоги в подоланні наслідків фінансової кризи країнам із перехідними економіками. На думку фахівців, суть недоліків полягала в:
— недооцінюванні можливостей швидкого поширення наслідків фінансової кризи з одних країн на інші;
— зосередженні уваги на стані державних фінансів і недооцінюванні рівня стійкості фінансового сектору, курсу національної валюти, дефіциту поточного платіжного балансу та недоліків корпоративного управління як факторів кризи;
— неефективності окремих (рекомендованих МВФ) програм подолання кризи та відсутності системи заходів із подолання її руйнівних наслідків;
— абсолютизації переваг лібералізації потоків капіталу та ігноруванні можливих ризиків; практика довела, що такі переваги можливі лише за умов макроекономічної стабільності, зокрема правильного вибору грошово-кредитної політики, адекватного режиму валютних курсів, а також відповідного рівня стійкості фінансової системи;
— недооцінювання наслідків запровадження фіксованих валютних курсів у механізмі виникнення й поширення фінансових криз, ролі курсів як побічної гарантії з боку уряду приватним позичальникам і водночас одного з факторів морального ризику (moral hazard);
— зростанні політизації та надмірній ідеологізації діяльності МВФ, що виявилось у зміщенні акцентів із підтримки стабільності світової фінансової системи на її пристосування до ліберальної макроекономічної концепції [10].
Свідченням цього стало створення в 1998 році за ініціативою Конгресу США Консультативної комісії, очолюваної А. Мелцером, основне завдання якої полягало в аналізі ефективності дія-
Америки, Азії та Східної Європи. Результатом її реалізації були численні фінансові кризи й дефолти в цих країнах у 1990—2000 pp. На думку Нобелівського лауреата, економіста Дж. Стігліца, саме реалізація політики вашингтонського консенсусу призвела до азійської фінансової кризи другої половини 1990-х років [15].
У звітній доповіді Консультативної комісії містилися критичні зауваження та пропозиції щодо реформування діяльності МВФ, а саме [1]:
1) МВФ перешкоджає розв’язанню кризи зовнішньої заборгованості. Кредитування фондом окремих країн не стимулює кредиторів іти на поступки в разі реструктуризації боргів і об’єднує навколо нього приватних кредиторів, котрі використовують фонд як інструмент тиску на уряди країн-боржників;
2) контроль МВФ за економічною політикою країн занадто жорсткий, що стримує ініціативу урядів і бізнесу;
3) попри вплив на країни, що розвиваються, МВФ не в змозі забезпечити виконання ними умов, запропонованих фондом програм;
4) існують недоліки в системі управління фінансовими ресурсами фонду;
5) провідні промислово розвинені країни, насамперед США, використовують фонд для досягнення власних політичних цілей;
6) операції МВФ із порятунку приватних кредиторів завдають шкоди економікам країн, які розвиваються;
7) структура управління МВФ не забезпечує його незалежності й цілковитої підзвітності акціонерам, водночас вона дає змогу економічно розвиненим країнам використовувати фонд як інструмент у реалізації власної політики;
8) МВФ диктує країнам різні варіанти режиму фіксованих курсів, які сприяли виникненню фінансових криз;
9) теоретичні моделі, закладені в основу використовуваних фондом економічних моделей і прогнозів, недостатньо обґрунтовані;
10) функції МВФ визначено занадто широко, що суперечить діяльності інших міжнародних фінансових організацій;
11) МВФ не в змозі надавати країнам достатню ліквідну підтримку під час криз;
12) МВФ занадто покладається на власний мандат усупереч довгостроковим стимулам та орієнтирам, що прискорюють перебіг реформ.
Консультативна комісія рекомендувала суттєво обмежити сферу діяльності Міжнародного валютного фонду, залишивши за ним дві основні функції:
• надання короткострокової підтримки платоспроможним країнам, які мають проблеми з ліквідністю, з умовою заборони використання цих коштів для погашення заборгованості перед приватними кредиторами;
льності міжнародних фінансових інститутів — МВФ, Світового банку й регіональних банків розвитку.
• збір і оприлюднення статистичних даних з метою одержання чіткої інформації про економічний стан країн-членів фонду.
