Posibniki.com.ua Економіка Глобальна економіка 3.2. Діапазон і характер критики глобальних економічних процесів


< Попередня  Змiст  Наступна >

3.2. Діапазон і характер критики глобальних економічних процесів


131Здебільшого критика глобалізації у найзагальнішому вигляді будується на невизнанні її сприятливих наслідків і наголошенні на тому, що сили, які стоять за глобальними економічними трансформаціями, виступають проти використання глобальних регуляторних інструментів, сприяють створенню транснаціональних утворень, дії яких підривають стабільність державних соціальних структур, не відповідають суспільним потребам і є абсолютно н еконтрольованими.

Найбільш відомими і послідовними критиками глобалізації є американські економісти Д. Барбер, Д. Кортон, Г. Дейлі, П. Бьюкеннен, Дж. Голдсміт. В основному їхні критичні зауваження до протікання глобальних трансформацій репрезентують інтереси чотирьох базових соціально-політичних груп.

1.Противники глобалізації з лівого політичного флангу звертають увагу на те, що со тні мільйонів трудящих постійно перебувають під негативним впливом минулих і майбутніх глобальних фінансових потрясінь, непередбачуваних наслідків упровадження інформаційних технологій і важкокерованих економічних процесів. Очевидними, на їхню думку, стають негативні результати процесів глобалізації, що з часом тільки поглиблюються. Це зростаюча нерівність у прибутках внаслідок активізації конкурентної боротьби на ринках, відсутність гарантій довготермінов ої зайнятості, відчуття беззахисності і відчуження від результатів виробництва.

Саме тому представники лівого крила політичного спектру принципово виступають проти експлуататорської сутності приватного капіталу, проти гігантів міжнародного бізнесу, що зробили увесь світ ареною експлуатації праці капіталом. Глобальний капітал, у контексті їхньої критики, має за мету сприяти створенню такого світово го устрою, який би гарантував протистояння робітників різних країн можливості для транснаціональних монополій шукати і знаходити ті сегменти і країни, де фінансова винагорода була б мінімальною, податки — незначними, державне втручання — нечутливим, субсидії підприємствам, що створюються, максимальними. Для цих критиків глобалізація персоніфікується з активізацією корпоративної вла ди в світі.

З точки зору економістів лівого флангу, саме СОТ є останнім за часом виникнення уособленням всієї системи глобального корпоративного управління. До них приєднується і С. Джордж, який на

132полягає на необхідності усунення впливу «антидемократичних інститутів, подібних до СОТ, і початку загальної битви за цивілізаційні цінності і свободу проти варварства і тиранії» [239, с. 51].

У політичному плані очевидним є також і те, що перемога ідеології глобалізму означає перш за все історичну поразку лівого спектру практично в кожній країні. Ліві політ ичні партії будуть більше нездатні одержувати перемоги на виборах і делегувати власних представників до складу національних урядів, адже на сьогодні перспективність реалізації лівої політико-економічної платформи поставлена під сумнів.

2. Противники глобалізації з правого політичного флангу і, перш за все, в США все сильніше відчувають загрозу втрати ясно вираженого національного с уверенітету. Культурні та етнонаціональні цілі держави вимагають підтримки сильного і ефективного державного регуляторного механізму. Саме тому в глобалізації вбачається тут найголовніший противник релігійних і родинних цінностей, суспільної солідарності. Неоконсерватори незмінно наголошують, що США є країною з ідеалами, що віра Америки в демократію є спадщиною американської традиції, яку Г. Моргентау наз вав колись «націоналістичним універсалізмом» [239, с.52]. Правих у США хвилює можливість знецінення військових сил, існування яких за умов глобалізаційного космополітизму втрачає докорінний зміст. «В чому місія військових сил? — запитує американський дослідник Уїльям Грейдер. — У захисті суверенної нації чи в охороні безособової глобальної економічної системи? Американські війська розміщуються за кордоном за на казом ТНК, що розташовані в США, чи американських громадян? Чи є їхньою головною метою захист американських цінностей чи аморального ринку?» [239, с. 57]. Релігійний порив відрізняє неоконсерваторів від лібералів, і саме це не дозволяє їм сприйняти глобалізм, який є, на їхню думку, ідеологічним різновидом небажаного космополітизму.

3. Комунітаристи вбачають у глобалізації антите зу невеликим сусідським спільнотам, які, з їх точки зору, являють собою основу реальної демократії і охорони прав громадян. Світові ринки через їхню колосальну віддаленість підривають власність громадян — базис, на який спирається сучасна демократія. Ніяка система трудової мотивації, на їх думку, нездатна замінити сусідські спільноти.

Критики глобалістичних теорій вка зують, що інтернаціональність, яка гучно декларується, космополітизм великих компаній є тільки теоретичними визначеннями, які не відповідають дійснос

133ті. Серед 100 великих корпорацій світу немає жодної, національна належність якої не була б ясною, і яка була б дійсно глобальною. За всіма параметрами — інвестиційна концентрація, місце розташування дослідницьких центрів, національність власників, акціонерів, менеджерів і дистриб’юторів — чітка національна орієнтація відстежується негайно. Навіть технологічний рівень корпорації повністю відображає рівень країни належності.

4. Як буд ь-яке потужне явище, що викликає докорінні зміни, глобалізація зустрічає відчайдушний опір перш за все з боку професійних союзів, культурних традиціоналістів. Саме той факт, що процеси глобалізації, по суті кажучи, абсолютно ігнорують політичний лад окремої країни заради досягнення цілей гіпотетичної загальної стабільності, передбачуваності, транспарентності, що дають можливість відчувати мо жливості і загрози масового інвестування, викликає активний спротив серед суспільно свідомих рухів і окремих громадян.

Дещо конкретизуючи вищезазначене, можна констатувати, що на сьогодні в світі сформувалося сім базових критичних зауважень до протікання процесів глобалізації, які репрезентують точки зору різноманітних шкіл та наукових кіл.

Представники першого напряму виходять з то го, що глобалізація досить специфічно інтегрує світ. Існують всі ознаки того, що стратифікація світової спільноти не тільки збережеться, а й одержить нові виміри.

Одні інтеграційні зусилля призведуть до об’єднуючого результату, інші — опиняться безнадійно підірваними. Головним є той факт, що потужні сучасні держави всупереч будь-якому ступеня глобалізації збере жуть власний силовий та економічний потенціал. Навіть за умов принципової пріоритетності ринку, що глобалізується, національна політика, а не міжнародні ринки буде визначати в перші десятиліття XXI ст. економічне зростання світової економіки.

Американський дослідник К. Уолтс зазначає, що «уряди і народи готові жертвувати власним добробутом, якщо йдеться про пе реслідування національних, етнічних і релігійних цілей» [239, с. 53].

Як наголошують Р. Кеохане і Дж. Най, «всупереч очікуванням теоретиків інформаційна революція не децентралізувала світову міць і не зрівняла держави між собою. Вона дала саме зворотний результат» [325, с. 47].

На думку Дж. Грея, «глобалізація є помилковим і шкідливим проектом, що чинить непомірний вплив на екон омічні і фінансові інститути. Вона віддзеркалює уподобання творців американської

134зовнішньої політики» [240, с. 92]. Слабкі держави стають жертвами, а «національні уряди починають розподіляти владу — політичну, соціальну, військову з колами бізнесу, міжнародними організаціями, групами громадян», що, як результат, підриває їхні власні позиції на світовій арені за умов панування індустріальної

Півночі». До цих голосів приєднується і позиція М. Наіма, який наголошує на тому, що «прот ягом останнього десятиліття XX ст. політики в країнах, що реформувалися, спостерігали, як планка, що фіксувала успіх у процесі оволодіння можливостями глобалізації, постійно підіймалася, а сам процес руху вперед все більш ускладнювався, роблячи мету політично недосяжною» [336, с. 91].

Скептики категорично відкидають ерозію розподільчих ліній, що здійснюється завдяки глобальним трансформаціям, між Пі вніччю і

Півднем. Відбувається очевидна маргіналізація країн, що розвиваються, — багата Північ, по сутті, виключає з прогресу значну більшість людства. Все частіше висловлюється думка, що «майбутнє глобальної економіки, в якій тільки США і незначна група провідних країн світу одержують переваги, є внутрішньо нестабільним як з економічної, так і з політичн ої точки зору» [239, с. 53].

Другий напрям виходить з того, що реалізація програми Вашингтонського консенсусу, яка активно нав’язувалася через посередництво США різноманітними фінансовими інститутами, ставила за мету дисоціалізувати країни світової периферії. Представники цього напряму вважають, що в цілому ідея вільноринкової економічної самостабілізації, що автоматично досягається, є «ар хаїчною, курйозною спадщиною раціоналізму епохи

Просвітництва, який зберігся тільки в США». За словами Дж. Грея,

США фактично здійснюють «революційне захоплення» світової економіки і будь-яка інша «економічна цивілізація» піддається загрозі знищення. М. Наім також вважає парадоксом те, що країни, які відповідали вимогам Вашингтонського консенсусу, вже не є тими, що розвиваються. В той же час «рецепти у топічних заходів означали постановку утопічних цілей... 90-ті роки XX ст. призвели до розуміння того, що стабільна економічна система є не метою, а умовою розвитку» [336, с. 97].

Третім напрямом у ході критичного осмислення глобалізації виділяють скептичну позицію П. Хірста та У. Томпсона, які вважають глобалізацію міфом, метою якого є приховування конфронтаційної реальності міжнародної економіки, яка все більше являє собою з часом усе важче стримуваний баланс сил трьох регіональних блоків — Північної Америки, Європи та Східної Азії, в ареалі яких національні уряди зберігають усю колишню міць. Сили

135інтернаціоналізації напряму залежать від регулюючих правил національних урядів, які в першу чергу визначають напрями подальшої лібералізації [314, с. 87].

Скептична позиція П. Хірста та У. Томпсона виходить з того, що глобалізація не пом’якшує, а посилює світову нерівність. Вона створює додаткові можливості великим виробничим компаніям за рахунок менш великих і менш залучених до су часної науки і технологій виробничих колективів. «Культурна глобалізація, гомогенізація, які передбачаються гіперглобалістами на майбутню перспективу, — не більше, ніж міф» — зазначає Дж. Хелд [239, с. 54].

Четвертий напрям репрезентує ту точку зору, що в провідних країнах світу ефективність виникає в досить великих зонах виробництва, які внаслідок відкриття кордонів стану ть неконкурентоспроможними для зарубіжних експортерів, здатних демонструвати більш низький рівень витрат. За думкою американського дослідника Р. Гілпіна, політичні обґрунтування економічної відкритості значним чином послабли останніми десятиліттями, а «гігантський» розвиток торгівлі та інвестицій фактично створив небачену напругу в межах самих глобальних інститутів. «Отримати підтримку прибічників глобалізації буде важ ко, якщо світова економіка буде виглядати як система привілеїв власників капіталу за рахунок робітників, громад та навколишнього середовища», — вважає Дж. Айкенберрі [239, с.54].

П’ятий критичний напрям очолюється Я. Бхагваті з Колумбійського університету (Нью-Йорк) і П. Крюгманом з Массачусетського технічного університету і Дж. Стігліцем. Вони вважають, що на йбільш доцільним є побудова системи вільного ринку для товарів, а не для капіталів, оскільки останні є нестабільними за власною природою і вимагають державного контролю — як мінімум контролю за обмінними курсами.

Особливу шосту позицію займають американські ізоляціоністи на чолі з П. Бьюкененом. Вони сприймають глобалізацію як систему допуску на ба гатий і справедливий американський ринок демпінгових товарів з країн з дешевою робочою силою, що спричинює відтік вільного американського капіталу в країни, які розвиваються, і послаблює в кінцевому підсумку міжнародні позиції США. В цьому сенсі П. Бьюкеннен назвав глобалізацію «заміною комунізму» як основного противника США.

Його підтримує і американський зовнішньоекономічний істеблішмен т, який вважає глобалізацію силою, що «бажає залучити США до системи нового економічного порядку, за умов якого всесвітній суд буде розв’язувати конфліктні ситуації між державами,

136СОТ визначати правила торгівлі і розв’язання торговельних суперечок, МВФ і Світовий Банк — передавати матеріальні багатства від континенту до континенту, від країни до країни. Закон про моря визначить, що ми можемо і чого не можемо на морях і на дні океану, а ООН вкаже, де залучати американське військо» [274, с. 35].

У цьому зв’язку американський аналітик Д. Каллео критично зазначив, що «стилізована за американським стандартом глобалізація означає однополярний Пакс-американа, а не диверсифікований плюралістичний світ, що передбачає розподіл владних повноважень. Розрив між фіксованим однополярним уявленням і зростаючими плюралістичними тенденціями в реальному світі являє собою небезпеку, що постійно за гострюється і набуває прояву у політичній спрямованості, коли США протиставляє власні економічні інтереси одночасно інтересам ЄС, Китаю, Росії» [288, с.

21].

Проте для того, щоб глобалізація стала всебічним і необоротним процесом, потрібно, по-перше, відкрити ті галузі світового співтовариства, які є неконкурентоспроможними у порівнянні з більш ефективним виробництвом у промислово розвину тих країнах, по-друге, допустити на ринки розвинутих країн товари з регіонів, що характеризуються дешевою робочою силою і підтримкою з боку державних структур.

У першому випадку «неготовність» до глобалізації набуває прояву в існуючій системі імпортних тарифів, яка встановлюється для захисту національних економік, у другому — в протесті профспілок інду стріально розвинутих країн, які наголошують на неготовності поступитися робочими місцями на користь робітників з менш розвинутих держав, а також у невдоволеності транснаціональними корпораціями, що переказують кошти в зони більш дешевої праці. В найбільш індустріальному розвинутому американському суспільстві до 2020 р. у виробничій сфері буде зайнятим значно менше 10% населення [319, с. 153] .

Ця робоча сила США, що одержує значний рівень заробітної платні, категорично незацікавлена: а) у переказі американських коштів і технологій у країни з дешевою робочою силою; б) у доступі на американській ринок конкурентоспроможної продукції з країн, де держава підтримує експортерів, і витрати виробництва є значно меншими.

Водночас представники банківської, торгової, розподільчої сфер більш пов’язані з глобалізацією діями ТНК, для яких власне

137американські інтереси починають розчинятися у міжнаціональних процесах.

Дж. Грей також відмітив, що «фундаменталістська ідеологія вільного ринку не зможе утриматися довго, оскільки суперечить вищим ідеалам і інтересам більшості держав. Але вона буде диктувати власні правила достатньо довго, щоб навести безлад по всьому світові. США ані за яких обставин не поступляться власною глобальною всемогу тністю на підкоряння деякому глобальному (скажімо, одному) урядові. Ми знаходимось на початку трагічної гоббсидіанської ери, протягом якої анархія ринку і виснаження природних ресурсів призведуть до значних геополітичних конфліктів. Тільки створення сильних інститутів глобального управління, які регулювали б співвідношення валют і захищали зовнішнє середовище, могло б стати на заваді вельми безперс пективному майбутньому» [308, с. 117].

Сьомий напрям виходить з того, що, можливо, найголовнішою на сьогодні проблемою залишається співвідношення глобалізації з вестернізацією. Таким чином йдеться про сутність процесу модернізації. І цей напрям має два внутрішніх підходи. Один ґрунтується на тому, що глобалізація є процесом — більш широким ан іж вестернізація і практично дорівнює процесу модернізації. Такої точки зору дотримуються А. Гідденс, Р. Робертсон,

М. Олброу, У. Коннолі. Інший підхід полягає в тому, що глобалізація являє собою просто глобальну дифузію західного модернізму і західних інститутів. Авторами цього підходу є С. Амін, Л. Бентон, А. Каліннікос. Між цим и двома школами ведеться досить запекла полеміка.

Головною проблемою є зовсім не визначення, а питання — зможе чи ні незахідний світ вступити до фази глобалізації, не відчувши попереднього впливу вестернізації, консервації власної культури задля ефективного цивілізаційного підґрунтя вестернізації, що була активно сприйнята суспільством.

Відомий соціолог М. Вебер за вжди наполягав на «нормальності» незахідного світу і на унікальності західного. Це почати дає можливість зрозуміти, чому уніфікаційні підходи зазнали концептуальної і практичної поразки. Відбувається процес «розгалуження» модернізацій за локальними можливостями країн і регіонів. При цьому, всупереч універсалістським посиланням глобалізації, розходження з західними зразками не розцінюється зараз як незавершена форма модернізації [1

35, с. 57]. На думку теоретика процесів модернізації Ш. Айзенштадта, на сьогодні практика пристосування західних зразків до місцевих культурних умов

138набуває легітимності [135, с. 57]. У новому столітті відбуватиметься, як стверджують Дж. Модельскі та У. Томпсон, «реконфігурація союзу демократій навколо основного ядра — США та Європейського Союзу... Партнерство США та ЄС буде головною засадою глобалізованого світового порядку в XXI столітті» [335, с. 56].

У цьому зв’язку С. Хантінгтон, наприклад, запропонував власну типологію модернізації. На йо го думку, руйнація традиційного суспільства шляхом вестернізації без модернізації не має перспектив (Єгипет, Філіппіни). Не має успіху, як вважає С.

Хантінгтон, і модернізація без вестернізації, тобто модернізація, що здійснюється на підґрунті власної ідентичності. Мається на увазі модернізація Японії і низки інших країн Південно-Східної

Азії. «Початкові успіхи тут зм інюються складностями, стагнацією, тому що суспільства такого типу виробляють те, що їм самим непотрібне». Основним типом розвитку була наздогоняюча модернізація — Росія, Мексика, Турція. Як гадає Хантінгтон, цей спосіб перетворень перебуває в кризовій стадії, в тому числі через те, що зразок для наслідування — Захід — сам зазнає змін [135, с. 57 ].

Результати реалізації політики наздоганяючої модернізації, за словами А. Гальчинського, є очевидними: це не лише економічні суперечності, а й глибокий світоглядний вакуум. Не можна, поперше, не бачити того, що рух уперед по завчасно заданій траєкторії, за опрацьованими і нав’язаними суспільству ззовні схемами та моделями призводить до інтелектуальної деградації су спільства, спустошення свідомості особистості.

По-друге, на думку А. Гальчинського, неважко побачити й таке: на основі утвердження принципів наздоганяючої модернізації деформується політична система суспільства. Вона стає однополярно орієнтованою. Формується ситуація «придушеного плюралізму». Відтак історичний процес розглядається не як спосіб самореалізації народу в його власній історії з відп овідними колізіями та суперечностями, а як механізм втілення запозичених ззовні цінностей [47, с. 49].

По-третє, відлунням наздоганяючої модернізації стає деградація реформаторської еліти. Прагнучи будь-якою ціною утвердити у власній країні західні стандарти, вона денаціоналізується, стає космополітичною, віртуальною.

Отже, інтелектуальне спустошення та деградація духовної сфери — це, за словами А. Гальчинського, є ще од ним визначальним результатом політики наздоганяючої модернізації. Фактично йдеться про втрату на основі зазначеної політики головного

139стимулу саморозвитку кожної нації та державності — їх ідентичності та самовизначеності [47, с. 49]. «Експансія західного суспільства і поширення західної культури призвели до того, — наголошував А. Тойнбі, — що всі інші живі цивілізації — відійшли від вестернізованої сфери, яка обіймає весь світ… Нині всюдисуще західне суспільство тримає в своїх руках долю всього людства» [229, с. 89].

Критичні зауваження до протікання процесів глобалізації не тільки ставлять запитання, на які, зазвичай, не можливо знайти однозначної відповіді, а й часто розкривають парадоксальну сутність цього процесу, звертаючи увагу на те, що теоретична і практична платформи сучасних трансформацій багато в чому не збігаються. Саме тому можна говорити про оформлення не тільки ст руктурованої критики глобалізації, але і про початок теоретизування на предмет наявності її парадоксів, незважаючи на історичну незавершеність і регресивність цього процесу.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
3.4. Передумови, принципи і програми альтерглобалізму
Частина 1. Розділ 4 ІНСТИТУТИ ТА ІНСТРУМЕНТИ ГЛОБАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ
Частина 2. Розділ 4 ІНСТИТУТИ ТА ІНСТРУМЕНТИ ГЛОБАЛЬНОГО МЕНЕДЖМЕНТУ
Частина 1. 4.2. Новітні форми корпоративної організації і управління
Частина 2. 4.2. Новітні форми корпоративної організації і управління
Дисциплiни

Медичний довідник новиниКулінарний довідникАнглійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki (2022)