Posibniki.com.uaЕкономікаБюджетні пріоритети України у контексті суспільного вибору2.3. БЮДЖЕТ І БЮДЖЕТНІ ПРІОРИТЕТИ У КОНТЕКСТІ ТЕОРІЇ СУСПІЛЬНОГО ВИБОРУ


< Попередня  Змiст  Наступна >

2.3. БЮДЖЕТ І БЮДЖЕТНІ ПРІОРИТЕТИ У КОНТЕКСТІ ТЕОРІЇ СУСПІЛЬНОГО ВИБОРУ


Виклики сучасних процесів глобалізації вимагають від інституціональних організацій бюджетної системи розроблення адекватного інструментарію бюджетної політики, який допоміг би ефективно коригувати макроекономічну політику відповідно до ситуації. Тут необхідні нові політичні підходи і бюджетні технології, які б дали можливість більш ефективно досягати стратегічної мети державної бюджетної політики — підвищення добробуту за нижчих витрат. У працях західних економістів дослідження природи бюджету та бюджетних пріоритетів нерозривно пов’язане з концепціями суспільного вибору. Принагідно зазначимо, що теорія суспільного вибору, автором якої є Дж. М. Бюкенен, сформувалась у 1960-х рр.

Початки теорії суспільного вибору можна знайти у працях математиків ХVІІІ–ХІХ ст., які вивчали проблеми голосування: Ж. Кондорсе, Т. Лапласа, Ч. Доджсона (Л. Керролла). Важливу роль у формуванні теорії суспільного вибору відіграли праці з політичної філософії Т. Гоббса, Б. Спінози, політологічні дослідження Дж. Медісона, А. Токвіля. Проте ідеї, безпосередньо закладені в теорію суспільного вибору, уперше були сформульовані наприкінці ХІХ ст. представниками італійської школи державних фінансів: М. Панталеоні, У. Мацоли, В. де Марко .

Основна ідея теорії суспільного вибору полягає у виявленні взаємозалежності політичних та економічних явищ, застосуванні економічного інструментарію під час вивчення політичних процесів. Дж. Бюкенен робить припущення, що принцип раціональної економічної поведінки індивіда можна застосувати для дослідження будь-якої сфери діяльності, яка пов’язана з необхідністю вибору, у тому числі для дослідження політичних процесів . У контексті теорії суспільного вибору політика досліджується як вибір, основною відмінністю якого від ринкового вибору є висока ймовірність нееквівалентності. Нееквівалентний вибір обумовлений не тільки економічними причинами, але й асиметричністю інформації, яка виникає внаслідок нерівних умов до її доступу, свідомого перекручування її чиновниками, ухвалення чиновниками лобістських рішень (які суперечать справжнім суспільним потребам) тощо. Методологічні засади теорії суспільного вибору (ТСВ) подано на рис. 2.2.

ТСВ досліджує, в який спосіб люди в політичній сфері дбають про свої інтереси, зокрема політики, котрі також діють як раціональні максимізатори власної вигоди. Однак, на відміну від простих виборців, політики прагнуть узгодити максимізацію власної корисності з максимізацією голосів виборців на наступних виборах, щоб залишитися при владі. Саме тому політику можна розглядати як процес обміну голосами та передвиборчими обіцянками. Виходячи з базової концепції ТСВ усі учасники політичних та економічних відносин під час ухвалення рішень керуються правилом, відповідно до якого граничні вигоди мають відповідати граничним витратам. Теорія суспільного вибору дає змогу пояснити, в який спосіб суспільний інтерес можна гармонізувати з інтересами членів суспільства.

Рис. 2.2. Методологічні засади теорії суспільного вибору [складено автором]

Рис. 2.2. Методологічні засади теорії суспільного вибору [складено автором]

Потреба в гармонізації суспільного інтересу з індивідуальним породжується самим існуванням держави, місія якої — створення передумов для задоволення потреб громадян у суспільних благах. Для цього держава формує державний сектор у зонах провалів ринку, призначення якого полягає у виробництві суспільних благ. Оскільки суспільні блага не є об’єктами ринкових угод, то вподобання споживачів не виявляються у властивих ринку формах попиту (у т. ч. коливаннях цін), тому не спрацьовує критерій максимізації прибутку. У такій ситуації працюють інші критерії — максимізації корисності, які досить часто не є ідентичними для держави та виборців, що спричиняє викривлення у визначенні бюджетних пріоритетів та суттєво знижує використання бюджетних ресурсів.

Актуальність застосування методології ТСВ у дослідженні процесів формування і витрачання ресурсів бюджету зростає у зв’язку з поширенням податкової конкуренції.Зокрема, гіпотеза Ч. Тібу про податкову конкуренцію базується на таких припущеннях :

— споживачі (виборці) є повністю мобільними і рухатимуться до тієї спільноти, умови якої щонайліпше задовольняють їх уподобання;

— споживачі (виборці) мають повні знання щодо відмінностей між доходами та витратами в різних моделях та реагують на ці відмінності;

— існує значна кількість спільнот, що їх споживачі (виборці) можуть вибрати для проживання;

— спільноти з населенням нижчим (вищим) від оптимальної кількості прагнуть залучити нових жителів (витіснити надмір мешканців), щоб знизити середню вартість виробництва послуг;

— не беруться до уваги обмеження щодо можливості та умов працевлаштування (усі мешканці живуть на доходи у вигляді дивідендів);

— суспільні послуги, що поставляються, не виявляють зовнішнього позитивного або негативного ефекту між громадами;

— існує оптимальний розмір юрисдикції, за якого виробництво суспільних послуг здійснюється за найнижчою середньою вартістю.

Податкова конкуренція залежно від реакції суспільства і держави може мати як позитивні, так і негативні результати. Позитивні: податкова конкуренція є оптимальною формою суперництва за економічні ресурси; інформування урядів стосовно до потреб приватних структур; усунення монопольності влади окремої території; зниження податкового навантаження. Негативні: виникнення явища «гонка до дна»; недовиробництво публічних благ; «соціальний демпінг» та «екологічний демпінг»; підвищене оподаткування низькомобільних факторів виробництва. Застосування ТСВ дає можливість максимізувати позитивні результати податкової конкуренції та мінімізувати негативні.

За умов демократії процес розроблення та ухвалення бюджету є спробою визначення прийнятних для всіх пріоритетів у сфері перерозподілу бюджетних ресурсів та забезпечення економічного розвитку. Розроблення та ухвалення рішень у сфері бюджетної політики може відбуватись за умов як прямої, так і представницької демократії. У сучасних розвинених країнах, політична система яких базована на представницькій демократії, ухвалення та узгодження бюджетних рішень є процесом пошуку компромісу та розв’язання низки суперечностей.

По-перше, це розв’язання суперечностей між інтересами громадян як платників податків (які заінтересовані у зниженні податкового навантаження) та як споживачів суспільних благ (які заінтересовані у збільшенні кількості та підвищенні якості суспільних благ і послуг). Результатом розв’язання таких суперечностей є узгодження інтересів громадян (як платників податків і споживачів суспільних благ) та держави (в особі політиків).

По-друге, це розв’язання проблеми «безбілетника», яка тією чи іншою мірою існує у будь-якому суспільстві. Ризик цієї проблеми зростає в суспільствах з вищим ризиком опортуністичної поведінки з боку політиків та чиновників, які провокують економічних агентів також поводитись опортуністично. У такій ситуації в економічних агентів виникають підстави вважати, що вони ліпше можуть розпорядитися тією часткою доходу, яку вони повинні віддати на користь держави. Однак при цьому попит на суспільні блага з їхнього боку не зменшується.

По-третє, це розв’язання суперечностей між виконавчою і законодавчою гілками влади. Представники законодавчої влади виступають за зниження податків та збільшення видатків, оскільки вони бажають зберегти прихильність виборців, які є платниками податків та споживачами суспільних благ одночасно. Представники ж виконавчої влади, навпаки, прагнуть максимізувати доходи бюджету та зменшити видатки, щоб запобігти дискредитації своєї діяльності.

По-четверте, збалансування інтересів платників податків і бюрократії, передусім створення ефективної системи контролю за витрачанням бюджетних коштів.

По-п’яте, розв’язання суперечностей у сфері перерозподілу ресурсів між територіями. Нераціональний перерозподіл можуть лобіювати політичні сили, що призводитиме до суттєвих диспропорцій та спричинятиме ефект утриманства.

О. В. Длугопольський зауважує, що в межах політичного обміну виділяються два рівні суспільного вибору :

1) початковий, або конституційний, на якому визначаються права індивідів, установлюються правила взаємодії між ними (наприклад, розробляються правила, що регламентують способи фінансування бюджету та ухвалення державних законів, систему оподаткування);

2) постконституційний, що включає практичну діяльність держави та її органів щодо формування стратегії поведінки індивідів у межах установлених правил (рис. 2.3).

231

 

Рис. 2.3. Стадії суспільного вибору

На конституційному рівні вибору закладаються підвалини формування бюджетних пріоритетів. Виборці, які голосують за конкретну політичну силу, автоматично погоджуються з її правилами формування й використання ресурсів бюджету, а значить, і з рівнем податкового навантаження та обсягами надання суспільних благ і послуг. Якщо постконституційний рівень суспільного вибору узгоджений з конституційним, то визначені бюджетні пріоритети будуть реалізовані і сприятимуть зростанню суспільного добробуту. Якщо ж, навпаки, постконституційний рівень суспільного вибору конфліктує з конституційним, то задекларовані бюджетні пріоритети досягнуті не будуть, а робота політичної сили, яка перебуває при владі, не сприятиме економічному розвитку та зростанню суспільного добробуту.

Конфлікт між конституційною та постконституційною стадіями суспільного вибору може виникнути з кількох причин, причому факторами конфлікту можуть виступати як виборці, так і обрана політична сила. Виборці можуть бути причиною конфлікту, якщо їх очікуваний вибір (той, на який вони сподівалися) не збігся з реальним, тобто трапилась виборча помилка. Остання вникає внаслідок таких недоліків суспільного вибору:

1. На вибір виборців між партійними програмами впливають не тільки фінансові міркування, але й інші — політичні, ідеологічні, культурні, релігійні тощо.

2. Голосування відбувається не за окрему пропозицію, а за програму дій у комплексі, що уможливлює виникнення ситуації, коли окремі положення програми, за які проголосувала особа, не зовсім її влаштовують.

3. Раціональність вибору обмежується тим, що іноді під час голосування домінує особистість лідера, а не конкретна пропозиція програми партії .

4. Програма партії складається з обіцянок, які не мають реального механізму втілення в життя.

5. Свідомий обман виборців.

У результаті виборці, які хоч і добровільно обрали політичну силу, залишаються невдоволеними її роботою, особливо у сфері перерозподілу бюджетних ресурсів. Це є однією з причин зростання ризику опортуністичної поведінки виборців, які починають максимізувати індивідуальну корисність, ігноруючи інтереси суспільства.

Ще одна причина, яка спричиняє невдоволення виборців, є розвиток неефективної бюрократії, яка вибудовує корупційну вертикаль, збільшуючи непродуктивні трансакційні витрати і зменшуючи тим самим рівень суспільного добробуту. Якщо обрана політична сила не намагається зупинити цей процес, виборці сприймають це як неспроможність обраної політичної сили контролювати ситуацію та ефективно розподіляти ресурси (тому вони ухвалюють рішення про зменшення розподілу ресурсів на користь держави) або як свідому опортуністичну поведінку держави, орієнтовану на короткострокову перспективу, що також спонукає виборців до нечесної поведінки. Складність ситуації полягає в тому, що зміна політичної сили після наступних виборів (або революційним способом) не допомагає швидко усунути описані проблеми. Це пов’язано як з підривом довіри до держави як інституту, так і з проблемою «безбілетника», на викорінення якої можуть бути витрачені десятиліття.

Третя причина — поведінка в парламенті обраної політичної сили. Нині участь у парламенті громадян, які мають високий рівень достатку, не може не позначитись на управлінських рішеннях щодо політики використання державної власності. Захист інтересів бізнесу для одержання економічної ренти за допомогою урядових і парламентських структур (лобіювання інтересів галузей, окремих суб’-єктів господарювання) — явище, яке спостерігається в Україні, і воно не має нічого спільного із представницькою владою в її демократичному ідеалі. Це зумовлює перерозподіл ресурсів на користь небагатьох членів суспільства, який стає тягарем для інших, а тому є паразитичним за суттю . Основна загроза, яку приховує конфлікт виборців і політичної сили, є перехід від конституційної стадії вибору до анархії. Зазначимо при цьому, що ризик переходу до анархії вищий в інституціонально нестійких суспільствах.

За природою групові лобістські інтереси (narrow interests) є антагоністичними до загальнонародних (broad interests), оскільки передбачають контроль над процесом формування фінансової політики в суспільстві . У такій ситуації недоліки базових політичних та інституціональних умов суспільного вибору, коли обраний парламент по суті не репрезентує інтересів виборців, справляють вирішальний вплив на визначення бюджетних пріоритетів в Україні. Політичні інститути, які працюють на користь владних сил, ускладнюють ухвалення оптимальних бюджетних рішень, порушуючи не тільки фінансову, але й суспільну рівновагу. Як результат, держава не може виконати взятих на себе зобов’язань, а виборці сприймають це як вияв опортуністичної поведінки з боку обраної політичної сили. Найбільші ризики порушення суспільної рівноваги виникають у разі невиконання таких зобов’язань (табл. 2.4).

Таблиця 2.4

ПУБЛІЧНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ ДЕРЖАВИ ТА РИЗИКИ

ПОРУШЕННЯ СУСПІЛЬНОЇ РІВНОВАГИ

Нормативні зобов’язання Міжбюджетні зобов’язання Боргові зобов’язання
Видаткові зобов’язання перед фізичними особами, обумовлені чинним законодавством, які мають бути виконані в установленому порядку та в розмірі, що розраховується у визначений спосіб (пенсії, соціальна допомога, заробітна плата працівникам бюджетної сфери тощо) Надання дотацій вирівнювання, субсидій, субвенцій тим місцевим бюджетам, які не здатні покрити свої видатки за кошти власної ресурсної бази Заборгованість, яка виникає в результаті дефіцитного фінансування, а також гарантований борг корпоративного сектору
Ризики
У передвиборчій програмі було задекларовано підвищення рівня заробітної плати та соціальних виплат, але не було враховано фінансову базу зростання таких виплат. Наслідки: невиконання зобов’язань (невдоволення частини виборців, які очікували зростання виплат); виконання зобов’язань за допомогою збільшення обсягів запозичень (невдоволення суспільства через зростання боргового і податкового навантаження) Зниження мотивації у реципієнтів розвивати власну ресурсну базу, поширення явища утриманства, як результат — зростає невдоволення виборців, які проживають на територіях-донорах Нарощування боргового навантаження є відкладеним зростанням податкового навантаження. У разі погіршення рівня суспільного добробуту викликає невдоволення всіх виборців

Примітка: складено автором.

У суспільствах, близьких за характером розвитку до українських, конфлікт між виборцями і політиками виникає внаслідок цілої низки недоліків у механізмі визначення пріоритетів, а саме:

1. Велика кількість декларованих бюджетних пріоритетів. Конфлікт виникає не тільки через брак фінансових ресурсів, але й і через те, що за великої кількості пріоритетів неможливо проконтролювати процес їх реалізації, що додатково підвищує ризик неефективного витрачання бюджетних коштів.

2. Короткий часовий горизонт визначення бюджетних пріоритетів. Реалії України свідчать, що бюджетні пріоритети мають короткостроковий характер — зазвичай рік. Наявність довго-строкових бюджетних програм не є свідченням тривалості пріоритетів, оскільки поширеними є випадки неповного фінансування (або повного припинення фінансування) таких програм.

3. Проголошення нереальних пріоритетів, які не можуть бути реалізовані за сучасного стану розвитку економіки. Наприклад, декларування безкоштовної освіти й охорони здоров’я в реальному житті означає вимушену нелегальну оплату освітніх та медичних послуг.

4. Визначення пріоритетів без урахування потенційного фінансового забезпечення. Як результат — пріоритети залишаються просто гаслами, що не йде на користь політичної сили, котра проголосила такі пріоритети. Також дана ситуація може виникати за неправильної оцінки необхідних обсягів фінансування, неврахування макроекономічної кон’юнктури тощо.

5. Суперечності між напрямами використання бюджетних коштів та визначеними пріоритетами. Ця проблема тісно пов’язана з попередньою, оскільки дефіцит фінансових ресурсів є причиною ситуації, коли напрями розвитку суспільства, визначені як пріоритети, фінансуються в неповному обсязі. Інша причина — високий ризик нелегального перерозподілу бюджетних коштів.

6. Часті зміни програм соціально-економічного розвитку, неузгодженість програм економічного розвитку з бюджетними пріоритетами тощо.

На нашу думку, бюджетні пріоритети мають забезпечуватися за власні кошти бюджету і не можуть обмежуватись одним роком. Логічним є визначення пріоритетів під час зміни політичної сили, яка перебуває при владі. Відповідно, часовий горизонт бюджетних пріоритетів не має бути меншим від терміну, на який обрано дану політичну силу. За таких умов не тільки знизиться ризик розпорошення бюджетних коштів, але й виборці матимуть час реально оцінити діяльність новообраних політиків.

Рис. 2.4. Парадокс голосування [складено автором]

Сфери аналізу теорії суспільного вибору охоплюють виборчий процес, діяльність депутатів, теорію бюрократії, політику регулювання та конституційну економіку. У процесі голосування виборець (платник податків та споживач суспільних благ) висловлює й захищає свої інтереси, користуючись правом голосу, правом брати участь у будь-яких публічних зборах та фінансувати суспільні заходи. Однак голосуванню притаманний парадокс, який полягає в тому, що хоч голосувати нераціонально, але виборці все одно голосують, незважаючи на очікувану від’ємну корисність (рис. 2.4).Рис. 2.4. Парадокс голосування [складено автором]

У суспільствах, близьких за розвитком до українського, переважає третя причина, коли виборці голосують, очікуючи дістати додаткові вигоди (корисність) від голосування, передусім у вигляді доступу до розподілу ресурсів, зокрема до бюджетних. У такій ситуації важливо зберегти баланс між інтересами суспільними та індивідуальними та не допустити дискредитації виборчого процесу внаслідок невиконання публічних зобов’язань держави. Крім того, необхідно зважати на те, що не всі виборці беруть участь у виборчому процесі. Досить часто вони додержуються позиції раціонального незнання, якщо граничні витрати на голосування перевищують граничні вигоди. Домінування інтересу одержання додаткової корисності від участі у виборах може стати причиною, коли бюджетні пріоритети підміняються індивідуальними. Така ситуація вельми небезпечна, оскільки зростає ризик неефективного розподілу бюджетних коштів, незаконного збагачення провладної еліти, що аж ніяк не сприяє розвитку економіки та зростанню добробуту всього суспільства. У такій ситуації підвищується потреба в побудові партнерських відносин держави і суспільства.Живий процес інновацій у бюджетній системі часто приводить до тісного співробітництва держави і приватного сектору, яке будується з урахуванням переваг партнерів. Такі нові підходи та інструменти дозволять удосконалювати управління ризиком (запобігати кризам, які дорого обходяться), ліпше розуміти стимули в системі (мотивувати учасників бюджетного процесу додержуватись угод і поводитися за правилами) і вдосконалювати способи використання приватних фінансів та ініціативи (відповідаючи вимогам, які в іншому разі залишилися б без достатнього фінансування). Нова ситуація вимагає міжнародної співпраці за межами національних кордонів, що означає сприйняття як ризиків, так і можливостей зовнішнього світу в розрахунках під час вироблення національної бюджетної політики. Перед багатьма країнами світу в рамках бюджетної системи під час формування національної бюджетної політики все ще стоїть завдання завершення призвичаювання до більшої відкритості державних кордонів і до взаємозалежності країн, яка стала наслідком цієї відкритості. А співробітництво на міжнародному рівні все ще має пройти тривалий шлях у відповідь на зростаючу спроможність ринків допомагати в успішній реалізації багатьох важливих цілей державної бюджетної політики. Нові державні фінанси передбачають питання про те, як посилити участь приватного сектору і яка роль обумовленості .

Створення суспільних благ і послуг виключно за бюджетні кошти відбиває практику, яка була поширена приблизно до 1980-х рр., коли політика почала змінюватись у напрямі формування державно-приватного партнерства. У процесі намагання держави виправити провали ринків за допомогою збільшення державних витрат сформувались нові умови, зросло розуміння того, у чому полягають недоліки бюджетних процесів і джерела провалів уряду. Це нове розуміння вийшло з теорії суспільного вибору, економічного аналізу асиметричної інформації і агентських відносин з теорії ігор . Вони обумовили більш виважену роль бюджетної системи держави. А ринки відповідно до теорії Коуза стали розглядатися з позиції розв’язання проблем за умов ясно визначених прав власності .

Детальний аналіз провалів ринку та відносних сили і слабкості двох основних інструментів координації суспільства — уряду і ринку — сприяв зміні світогляду. Ринки і держава з її бюджетними можливостями стали розглядатись як «інтерактивне партнерство», яке виробляє і фінансує різноманітні компоненти результатів державної політики в галузі співробітництва і конкуренції . Почали активно запроваджуватися фінансові стимули, особливо податкові кредити і знижки, а також гарантії, які є непрямими витратами, або за допомогою податків, які сплачуються споживачами. Усі ці механізми безпосередньо пов’язані з бюджетом.

У цій взаємодії значно вдосконалився структурний аспект формування держави, реалізацію функцій якої забезпечує бюджетна система. Суть його полягає в досягненні державою публічного статусу, тобто реалізації претензій на служіння суспільним, а не приватним інтересам, на статус суспільного, офіційного і безособистісного інституту. У формуванні держави розподіл сфер (і типів дій) на суспільну і приватну пов’язаний з економічними інтересами, розподіл на формальний (офіційний) і неформальний спосіб дії належить до системи правил і настанов, а розподіл на безособистісний і особистісний (персоніфікований) — до способів їх застосування . Легітимність держави визначається вмінням ефективно підтримувати ці межі, особливо це стосується ДПП через активне використання бюджетних коштів.

Державно-приватне партнерство у світовій практиці трактується у двох аспектах: по-перше, як система відносин держави і бізнесу, що широко використовується як інструмент економічного і соціального розвитку на міжнародному, національному, регіональному, місцевому рівнях; по-друге, як конкретні проекти, реалізовані спільно державними органами і приватними компаніями на базі об’єктів державної і муніципальної власності .

У науковій літературі ДПП тлумачиться як спільне підприємство, побудоване на спільних знаннях та досвіді, яке найліпше задовольняє публічні потреби через відповідний розподіл ресурсів, ризиків і доходів . Українські дослідники трактують ДПП як форму співпраці для реалізації суспільно значущих проектів . У Законі України «Про державно-приватне партнерство» ДПП визначається як співробітництво на договірних засадах між двома сторонами: державою та приватними суб’єктами . Тож у будь-якому тлумаченні ДПП передбачає партнерські (рівноправні) відносини між державою і бізнесом. Такі відносини виключають можливість опортуністичної поведінки з обох сторін, інакше вони не можуть називатися партнерством.

ДПП досліджується і як характерна особливість розвитку змішаної економіки . Проте якщо взяти дві характерні риси ДПП, що стосуються фінансового аспекту, — специфічні форми фінансування проектів і розподілу ризиків між учасниками угоди , то сформульовану дефініцію в українському законодавстві доцільно було б доповнити головною умовою, що визначає відмінність партнерства від традиційних відносин державного і приватного сектору: ефективним розподілом ресурсів, ризиків, відповідальності та доходів. Тобто українське законодавство підкреслює з двох наявних типів договірний тип партнерства, випускаючи при цьому інституціональний характер ДПП, який характеризується створенням бюджетної архітектоніки.

Серед основних ризиків у такому партнерстві — фінансовий, який пов’язаний з варіативністю кредитних ставок, курсів обміну валют та іншими факторами, що впливають на витрати фінансування проекту і є важливими. Тому має бути розроблений інституціональний інструментарій пом’якшення фінансового ризику для приватного капіталу. Як показує світовий досвід, успіх у дорогих інфраструктурних проектах забезпечує не менше ніж 40– 60 % частки інвестиційної участі держави . Водночас надмірна частка держави збільшує ризик перевитрати бюджетних коштів, у т. ч. через нелегальні схеми.

Отже, пропонуємо таку дефініцію поняття «державноприватне партнерство»: це — інститут у системі економічних відносин, який утворюється на основі сукупності формальних і неформальних правил, що регулюють спільну діяльність інститутів бюджетної системи і підприємницьких структур для забезпечення більш ефективної реалізації суспільно значущих проектів на засадах пріоритетності інтересів держави, її політичної підтримки, консолідації інвестиційних та інших ресурсів сторін, ефективного розподілу ризиків і доходів між ними, рівноправності і прозорості відносин.

Сучасний бюджет — це більше, ніж забезпечення доходів і регулювання державних витрат. Його архітектоніка охоплює спрямування нецентралізованих ресурсів на цілі бюджетної політики, причому уряди використовують різноманітні інструменти (фіскальні, регулятивні, моніторингові), щоб стимулювати і заохочувати приватну діяльність і приватні витрати на цю мету. Вони також включають відкриту конкуренцію інституціональних організацій системи з приватним сектором і розподіл відповідальності та ризику з недержавними продуцентами в інтересах підвищення продуктивності й ефективності. Дослідники цю диверсифікацію і зміну інструментарію державних фінансів називають формуванням «третьої сили» в управлінні бюджетними ресурсами . Така «третя сила» є об’єктивною необхідністю для ефективного витрачання бюджетних ресурсів, однак вона може сформуватися лише в інституціонально розвиненому суспільстві, в якому відбувається ефективна взаємодія формальних і неформальних правил. У контексті теорії суспільного вибору це означає більшу заінтересованість суспільства в політичних процесах, активізацію участі членів суспільства у голосуванні з метою досягнення оптимального розподілу ресурсів.

З огляду на повномасштабну «третю силу» або обмежене кооперування норм і правил значна частина результатів бюджетної політики є тепер продуктом взаємодії багатьох учасників, часто на основі тісного переплетіння ринків та держави і витрат бюджетних та приватних коштів. І, незважаючи на те що державні інвестиції скорочуються, роль держави виявляється у зростанні регулювання та встановленні стандартів і норм в галузях ДПП. У результаті зменшення державної власності приватна участь у фінансуванні державних програм зростає. Для досягнення ефективності цього процесу важлива активна участь громадянського суспільства у формуванні бюджетної політики, а приватні корпорації заінтересовані в доведенні своєї соціальної відповідальності .

Зростаюча тенденція щодо ДПП потребує зміни ролі всіх груп учасників у бік розширення консенсусу стосовно до спільної відповідальності інституціональних організацій бюджетної системи і їх приватних партнерів у інтересах бюджетної політики держави, інтересів, які потенційно зачіпають усіх. Утім вплив громадянського суспільства на ефективний розвиток цього партнерства незначний унаслідок роздробленості, нездібності сформулювати єдину консенсусну думку і небажання її захищати .

Узгодження інтересів держави і суспільства базується на аксіомах В. Вікрі :

— Одностайність (постулат Парето): якщо вподобання одного індивіда не суперечать будь-яким уподобанням іншого, то таке вподобання стає елементом соціального порядку. В інституціонально нестійких суспільствах (на кшталт українського) існує ризик нав’язування інтересів провладної більшості всьому суспільству. Як наслідок — визначені владою бюджетні пріоритети не відповідають інтересам суспільства.

— Відмова від диктатури. Це означає, що жоден з індивідів не може посідати таке становище, що його вподобання в одній з двох альтернатив завжди перемагає протилежне уподобання всіх інших індивідів і стає елементом соціального порядку. Коли немає (або не сформовано) громадянського суспільства, стає поширеним явище маскування диктатури, коли візуально ніби існує демократія, однак усі рішення ухвалюються однією особою та її найближчим оточенням. У такому разі бюджетні пріоритети відповідають інтересам однієї особи — диктатора та інтересам його прибічників.

— Транзитивність. Функція суспільного добробуту задає певне ранжирування всіх можливих альтернатив. На жаль, квазітранзитивність дає змогу нав’язувати суспільству одностайність. Як результат — визначені бюджетні пріоритети не підтримуються більшістю, і в разі опортуністичної поведінки більшості членів суспільства вони не будуть досягнуті. А підрив довіри до влади ускладнить реалізацію наступних бюджетних пріоритетів, навіть якщо вони реально відповідатимуть інтересам більшості.

— Необмежена сфера. Для будь-якого набору з трьох альтернатив: х, у, u — кожне з шести можливих суворих упорядкувань є в ранговій ієрархії кожного індивіда. Насправді такий вибір доступний не кожному члену суспільства, що є причиною зростання невдоволення та соціального напруження.

— Незалежність від інших виборів: суспільний вибір із двох альтернатив має залежати виключно від уподобань щодо цих двох порядків альтернатив, а не інших. В інституціонально несформованих суспільствах така незалежність є відносною: політики є цілком залежними від олігархів, виборці є залежними від політиків. Залежність посилюється браком об’єктивної інформації.

Отже, розвиток державно-приватного партнерства в Україні є одним зі способів забезпечити досягнення визначених бюджетних пріоритетів та зберегти суспільну рівновагу. Саме за таких умов можна сподіватися на високу ефективність бюджетної політики в майбутньому, яка стане, нарешті, рушійною силою економічного розвитку країни.

Резюме

Підходи до дослідження еволюції бюджету бюджетних пріоритетів можна систематизувати в такий спосіб: інтегральний, історико-інтегральний, генетичний, інституціональний. Інтегральний підхід пов’язаний з історичним аспектом формування бюджету та бюджетної системи. Історико-інтегральний підхід стосується досліджень у галузі генезису фінансової думки, де висвітлюються погляди, ідеї, концепції тощо, а також теоретичні аспекти сегментації бюджетної інфраструктури в контексті загальноекономічних питань. За генетичного підходу кожен інститут бюджетної системи розглядається як найважливіший складник фінансової системи, усі етапи розвитку якої дослідник пов’язує з розвитком інфраструктури та організаційної структури бюджетної системи. Інституціональний підхід до дослідження бюджету та бюджетної системи акцентує увагу на особливостях взаємодії інститутів бюджетної системи між собою та іншими інститутами економічної системи, ураховуючи поведінкові реакції економічних агентів. Між зазначеними підходами не можна провести чіткої хронологічної межі, що свідчить про багатогранність досліджень бюджету та бюджетної системи. Протягом останнього десятиліття домінанти наукових пошуків зміщуються в бік дослідження бюджету як суспільного надбання, відбувається формування і розвиток нового методологічного підходу — суспільно-інституціонального.

Напрям еволюції економічної думки щодо вчення про бюджет поступово зміщувався з дослідження бюджету як фінансового плану держави до бюджету як інструменту державного регулювання. Це, у свою чергу, обумовило розширення кола інтересів дослідників та їх концентрацію на проблемі дефіцитного фінансування та боргового навантаження на економіку країни. Проблема відновлення цінової стабільності наприкінці ХХ ст. у поєднанні з більш жорсткою монетарною політикою породила проблему більш гнучкого бюджетного підходу. Негаразди, викликані бюджетною політикою кейнсіанського типу 1960–1980-х рр., засвідчили, що система циклічного збалансованого бюджету не спрацьовує через проблему дефіцитного зміщення дискреційних заходів, переоцінену стабілізаційну ефективність видатків та брак політичного контролю за борговою стійкістю. Із цього періоду гнучкий бюджетний підхід починає розглядатись у більшостікраїн світу в контексті рамкових інституціональних обмежень у системі у вигляді бюджетних правил.

Традиційно методологія наукових досліджень у сфері бюджету та бюджетної політики протягом останніх десятиліть ґрунтується на неокласичній економічній теорії та посткейнсіанському напрямі. На відміну від неокласичної теорії, інституціональні течії відштовхуються від неповноти інформації про вподобання індивідів, їх неідентичності та обмеженої раціональності у процесі ухвалення рішень. Посткейнсіанці та неокласики особливий акцент роблять на аспектах макроекономічної та фінансової нестабільності. Однак, спираючись тільки на постулати неокласичної та посткейнсіанської думки, важко пояснити, чому за однакових цілей щодо підвищення ефективності використання ресурсів, забезпечення стабільності та економічного зростання використання приблизно однакових інструментів країни приводить до зовсім різних результатів. Методологія інституціональної трансформації суспільства має переваги перед іншими формами інституціональних змін, оскільки вона дає змогу реформувати економіку без глибоких спадів виробництва, соціального напруження та багатьох інших негативних явищ.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
3.1. ТРАНСФОРМАЦІЯ ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВИ ТА БЮДЖЕТНИХ МЕХАНІЗМІВ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ. Частина 2
3.1. ТРАНСФОРМАЦІЯ ФУНКЦІЙ ДЕРЖАВИ ТА БЮДЖЕТНИХ МЕХАНІЗМІВ ЇХ РЕАЛІЗАЦІЇ. Частина 3.
3.2. КРИТЕРІАЛЬНІ ПАРАМЕТРИ ОПТИМІЗАЦІЇ СТРУКТУРИ БЮДЖЕТНИХ ВИДАТКІВ
КРИТЕРІАЛЬНІ ПАРАМЕТРИ ОПТИМІЗАЦІЇ СТРУКТУРИ БЮДЖЕТНИХ ВИДАТКІВ
3.3. КОНЦЕПЦІЇ РОЗВИТКУ СИСТЕМИ ФОРМУВАННЯ ДОХОДІВ БЮДЖЕТУ
Дисциплiни

МаркетингАнглійська моваПравоЕтика та естетикаІсторіяБухгалтерський облікЕкономікаІнформатикаМенеджментПолітологіяСтатистикаФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki