< Попередня  Змiст  Наступна >

1.2. Антивоєнні рухи напередодні війни


Характерною рисою міжнародних відносин кінця ХІХ

—початку ХХ ст. став значний вплив на них представників суспільства. З поширенням демократичних засад буржуазної демократії

— явище, що почало виявляти себе в західних суспільствах на рубежі віків — особливу роль у системі розробки і реалізації зовнішньої політики починають відігравати партії, масові рухи, неурядові міжнародні організації. Ці полі тичні й соціальні формування мали значні відмінності щодо свого соціального складу і спрямування, та, однак, об’єднуючою тенденцією їх діяльності стала протидія соціальним явищам, які загострювали міжнародні відносини, спричинювали міжнародні конфлікти і війни. Отже, формуються антивоєнні рухи, представлені значною палітрою сил — від католицьких структур до пацифістських організацій, а також міжнародного ут ворення соціал-демократичних партій — ІІ Інтернаціоналу.

Серед католиків, які становили більшість населення багатьох держав Європи, достатнім моральним авторитетом користувалась широка міжнародна організація — католицька церква, очолювана папою римським.

Хоча папи чинили жорсткий опір посиленню ліберально-демократичних і соціалістичних ідей, вони вимушені були задля збереження свого впливу на громадськість звертати увагу на негативи соціального ро зшарування суспільства в умовах капіталізму, аморальність класової та національної ворожнечі як супут-ника війн. У 1891 р. папа Лев ХІІІ в енцикліку «Rerum nоvarum» звернув увагу віруючих на необхідність пошуку християнського рішення соціальних проблем. Підтверджуючи законність приватної власності, він не допускав її використання поза користі для суспільства, засуджував капіталізм як нову форму лихварства, виступав за елементарні права тру дящих.

Це вплинуло на формування соціально-християнських рухів в багатьох країнах, сприяло організації християнських місій, зокрема у країнах Азії та Африки. Так, католицький рух посів певне місце у загальноєвропейському антивоєнному русі, який активізувався на межі століть. Однак його вплив на розвиток подій, рішення урядів бу в вельми обмежений як через абстрактність антивоєнних позицій, так і через політику відокремлення держави від церкви («культуркампф» у Німеччині, антиклерикальний рух у Франції), що мала місце в умовах промислового розвитку в низці країн.

З1880-х років швидко зростав інший масовий рух, який на початку ХХ ст. дістав назву пацифістського. Його керівники в країнах Європи і Америки спир ались на різноманітні релігійні та філософські ідеї про вищі цінності людського життя, про пріоритет права, про можливість і необхідність мирного розв’язання всіх соціальних і національних конфліктів, а також упередження війн. Такі ідеї набували особливої популярності серед громадськості у міру того, як європейські держави усвідомлювали тяжкі на слідки мілітаризму, гонки озброєнь, гострих міжнародних конфліктів, локальних війн.

Соціальну основу пацифістських організацій складали представники різних соціальних верств, занять і професій. Попри усі розбіжності поглядів, загальним для них було бажання домогтися обов’язкового розв’язання усіх міжнародних конфліктів через третейські суди, припинення гонки озброєнь, загального роззброєння. Дані орієнтири збігалися з уст ремліннями широких мас населення, а тому набували особливого впливу.

В червні 1889 р. Міжнародний конгрес посланців близько 100 пацифістських організацій різних країн у Парижі започаткував їх регулярні інтернаціональні зв’язки. Кожні два-три роки проводились Міжнародні конгреси миру і Міжнародні конференції пацифістів, коло учасників яких неухильно зростало. До 1912 р. у 19 країнах світу діял о вже 136 пацифістських союзів. За ці роки з’явилося більше 20 міжнародних центрів, які розробляли і популяризували ідеї та політику пацифізму. Серед них найвпливовішим було засноване 1891 р. Міжнародне Бюро миру в Берні. Крім того, пацифісти мали в розпорядженні в усьому світі 33 періодичні видання і публікували чимало своєї літератури. Їх вплив поширювався далеко за межі ци х організацій та видань. Вони отримували підтримку деяких національних робітничих організацій, міжнародних профспілкових центрів, молодіжних союзів. У деяких країнах — Франції, Великій Британії, Німеччині, США, інших — нерідко проводились конгреси миру, які збирали усіх прихильників пацифізму.

Поряд з пацифістськими організаціями надзвичайно впливову роль в антивоєнному русі кінця ХІХ

—початку ХХ ст. відігравала і така авторитетна міжнародна структура, як ІІ Інтернаціонал. Ця організація відображала тенденції соціалістичного руху, представленого діючими на той час майже в усіх капіталістичних країнах проле тарськими партіями й соціалістичними групами. Інституційно ІІ Інтернаціонал утворився в липні 1889 р. на марксистському конгресі в Парижі, в роботі якого взяли участь 400 делегатів від соціалістичних організацій 22 країн. До початку Першої світової війни відбулось 9 конгресів ІІ Інтернаціоналу. На них обговорювались питання про ставлення робітничого класу до війни, до колоніальної політики, про поєдна ння політичної та економічної боротьби пролетаріату, аграрне питання тощо. На останніх трьох конгресах — Штутгартському (1907 р.), Копенгагенському (1910 р.), Базельському (1912 р.) — були затверджені резолюції, спрямовані проти мілітаризму і війни.

Конгреси засуджували націоналізм, шовінізм, колоніальну політику, виступали за рівноправність та самовизначення народів, орієнтували робітничі організації на боротьбу проти мілітаризму. Особлива ув ага приділялась масовим інтернаціональним виступам, спрямованим проти можливості розв’язання війни через конфлікти великих держав. Щодо цього ІІ Інтернаціонал став на шлях співробітництва з пацифістами. В листопаді 1912 р. надзвичайний конгрес у Базелі визначив завдання робітничих організацій усіх держав у боротьбі проти війни, орієнтував їх на досвід Паризької комуни 1871 р. і російської революції. Підкреслю ючи зацікавленість робітничого класу у збереженні миру, цей конгрес разом з тим підтвердив резолюцію Штутгартського конгресу (1907 р.), який зазначав, що у разі виникнення війни соціалісти повинні використати викликану нею кризу для прискорення повалення капіталізму. З ініціативи соціалістів у День миру — 17 листопада 1912 р. — Європою прокотилась хвиля масових антивоєнних виступів. ІІ Інтерна ціонал суттєво впливав на політику урядових кіл передових країн. У 1914 р. він спрямовував діяльність робітничих партій у 25 країнах, кількість яких досягала 4,2 млн осіб. Вони випускали більше як 600 періодичних видань. За них на виборах у 14 країнах напередодні війни голосувало більш як 10 млн виборців, що дало соціалістам у парламентах цих країн майже 650 місць. За підтримк и Інтернаціоналу в багатьох країнах зросли потужні профспілки, які налічували в 1914 р. більш як 10 млн осіб. Соціалістичний рух був представлений молодіжними й жіночими організаціями, які активно підтримували антивоєнні гасла.

Правлячі кола вимушені були враховувати настрої мільйонів прибічників Інтернаціоналу, реалізуючи деякі їхні вимоги, у тому числі в зовнішній політиці. Водночас лі дери Інтернаціоналу і багатьох робітничих організацій, бувши надмірно захопленими соціалістичною перспективою, не помічали, що в робітничому русі бере участь лише невелика частина усіх трудящих, тоді як для більшості з них спільність національних інтересів була набагато важливішою за інтернаціональну солідарність пролетаріату. До цього слід додати й чинник маніпулювання урядовими колами суспільною свідомістю мас, коли інтереси фінансової та про мислової олігархії видавались за інтереси суспільства, а відповідальність за розв’язання війни покладалась на супротивника у взаємозв’язку з його очевидними негативами: мілітаризмом Німеччини, реваншизмом Франції, гегемонізмом Великої Британії, реакційністю Росії чи Австро-Угорщини.

Цьому не могли завадити ані пацифісти, ані соціалісти. Їхні антивоєнні заклики загубились у хв илі націоналістичних виступів і шовіністичних демонстрацій. Більшість з їх лідерів й сама не могла відрізнити справжні інтереси країн від амбіцій правлячих кіл та висунути переконливу альтернативу розв’язанню міжнародних проблем силою зброї.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
1.3. Боротьба за союзників як провідна тенденція дипломатії в період війни
Вступ Італії у війну
Вступ Румунії у війну
1.4. Дипломатичні позиції воюючих держав у 1916—1917 рр.
1.6. Міжнародні відносини наприкінці війни
Дисциплiни

Англійська моваБанківська справаБухгалтерський облікЕкономікаМікроекономікаМакроекономікаЕтика та естетикаІнформатикаІсторіяМаркетингМенеджментПолітологіяПравоСтатистикаФілософіяФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki