Posibniki.com.uaПолітологіяЄвропейська інтеграційна політика - Чужикова В. І.4.2. ТЕХНОЛОГІЧНА ТА ДОСЛІДНИЦЬКА ПОЛІТИКА


< Попередня  Змiст  Наступна >

4.2. ТЕХНОЛОГІЧНА ТА ДОСЛІДНИЦЬКА ПОЛІТИКА


 

4.2.1. Суть і значення спільної науковотехнічної політики Європейського Союзу

 

4.2.2. Еволюція спільної науковотехнічної політики Європейського Союзу 

 

4.2.3. Сучасний стан і напрями трансформації механізмів спільної науковотехнічної політики ЄС у період 2007—2013 рр. 

Запитання та завдання для самоконтролю

Основна література

Додаткова література 

 

4.2.1. Суть і значення спільної науковотехнічної політики Європейського Союзу

 

Головною метою спільної науководослідної політики ЄС є координація національних дослідних політик, визначення та імплементація дослідних програм загальноєвропейського значення. Такі програми зорієнтовані на спільний ринок ЄС і вимагають технічних та людських ресурсів у значних обсягах, які жодна країна не здатна забезпечити окремо. Місія спільної науковотехнічної політики ЄС конкретизується у цілому спектрі різнопланових завдань , визначених у Посланні Комісії ЄС «Про інновації у економіці, що базується на знаннях» (2000) (табл. 4.2.1).

 

Для забезпечення координації національних науковотехнічних політик створено ряд допоміжних органів. Комітет з науковотехнічних досліджень (CREST) надає допомогу Комісії та Раді ЄС за допомогою ідентифікації стратегічних пріоритетів розвитку НДДКР, забезпечення узгодженості національних політик з наднаціональною, а також визначення стратегії міжнародного науковотехнічного співробітництва ЄС із третіми країнами. Європейська група етики у сфері науки та нових технологій (EGE) консультує інституції ЄС щодо питань наукової етики, наприклад, правовий захист винаходів у сфері біотехнологій, клонування людських істот*. Саме ці допоміжні органи сприяють формуванню наукових мереж як основного механізму координації науковотехнічної політики.

 

Таблиця 4.2.1

 

ЗАВДАННЯ ТА ІНСТРУМЕНТИ НАУКОВОТЕХНІЧНОЇ ПОЛІТИКИ ЄС

Завдання Інструменти
Узгодження національних
науково-технічних політик
Порівняльний аналіз і координація національ-
них науково-технічних політик
Розробка законодавчої бази,
яка б сприяла інноваційній
діяльності
Захист прав на інтелектуальну власність
Технічна стандартизація
Європейські бухгалтерські стандарти
Створення та розвиток ін-
новаційно активних підпри-
ємств
Мережі кооперації
Послуги підтримки в загальноєвропейському
просторі
Заохочення участі МСП в отриманні держза-
мовлень
Вдосконалення інтерфейсів
інноваційної системи
Європейські мережі дослідних інститутів та
університетів
Поширення успішної практики формування
локальних мереж
Транснаціональні технологічні партнерства
Формування суспільства,
сприйнятливого до іннова-
цій
Технологічний форсайт на рівні ЄС

 

У 2001 році Рішенням Комісії ЄС створено Європейський дорадчий комітет із питань науки (European Research Advisory Board)*, головним завданням якого є розробка та імплементація спільної науковотехнічної політики ЄС. На даному етапі діяльність комітету головним чином сконцентрована на реалізації ініціативи Європейського дослідного простору (European research area) та рамкових програм з розвитку науки і технологій.

 

Вищенаведені цілі, завдання та інструменти науковотехнічної політики ЄС відображають переважно функціональний її аспект і, на думку багатьох дослідників, відображають вузьке розуміння наукової політики. Проте на практиці реалізація жодної політики неможлива у чистому вигляді, тобто без взаємозв’язку з іншими галузями і сферами політики. На думку данської дослідниці Сюзани Боррас, науково технічна політика ЄС може бути представлена і в широкому розумінні, перетинаючись зі сферами реалізації багатьох інших політик Співтовариства (рис. 4.2.1).

Сфера застосування і межі науково-технічної  та інноваційної політики ЄС (за С. Боррас)*

Значення спільної політики Європейського Союзу у галузі науки та технологій важко переоцінити для суспільноекономічного розвитку цього інтеграційного угруповання. Нарощування та інтеграція науковотехнічних потенціалів країн учасниць за рахунок збільшення обсягів фінансування НДДКР є одним із фундаментальних орієнтирів конкурентної стратегії ЄС, прийнятої на Лісабонському саміті у 2000 році на період до 2010 року.

 

У даний час дослідження та технології забезпечують 25—50 % приросту сукупного ВВП країн — членів Європейського Союзу, а також суттєво впливають на конкурентоспроможність, зайнятість і якість життя населення в Європі. Разом з тим, на сучасному етапі розвитку країни Європейського Союзу бачать нагальну потребу переосмислення ключових засад моделі соціального економічного розвитку, що спричинено поступовою втратою конкурентних позицій на світових ринках під тиском насамперед США, Японії, «азійських тигрів» (Гонконгу, Тайваню, Південної Кореї, Сінгапуру), а також динамічних країн, що розвиваються, — Китаю, Індії, Бразилії тощо.

 

Відносні показники економічного розвитку ЄС протягом останнього десятиріччя були доволі невисокими. Так, у 1995— 2005 рр. середній темп приросту ВВП п’ятнадцяти старих членів ЄС становив лише 2,2 %, тоді як середньосвітовий показник дорівнював 3,6 % (у США — 3,2 %). Протягом останніх 30 років ВВП на душу населення, який вважається одним з головних показників міжнародної конкурентоспроможності країни, становив в ЄС лише 70 % рівня США. Середньорічний приріст погодинної продуктивності праці протягом 1996 — 2003 рр. в ЄС становив лише 1,5 %, тоді як у США — близько 2,4 %.

 

Торговельний баланс ЄС за групою високотехнологічних товарів протягом останніх 10 років зводився з дефіцитом 20 млрд євро щорічно (причому дефіцит торговельного балансу за цією товарною групою має тенденцію до зростання). Протягом останніх двадцяти років минулого сторіччя світовими технологічними лідерами були США та Японія, на які припадає в сукупності більше 50 % світового ринку високотехнологічної продукції. Щодо країн—технологічних лідерів ЄС за показником абсолютного рівня витрат на НДДКР (Великобританія, Німеччина, Франція та Італія), то їх частки на світовому ринку високотехнологічної продукції значно скоротилися протягом 1980—2000 рр. Так, наприклад, питома вага Німеччини у світовому високотехнологічному експорті скоротилася з 8 % до 5,4 %, Великобританії — з 6,7 % до 5,4 %, Франції — з 6,1 % до 3,9 %, Італії — з 2,7 % до 1,6 %.

 

Таке погіршення позицій зумовлене посиленням конкурентного тиску азійських нових індустріальних країн: частка Південної Кореї у відповідний період зросла втричі — з 1.1 % до 3.1 %, Тайваню — з 1,3 % до 3,3 %, Сінгапура — з 0,7 % до 2,6 %, а Китаю — з 0,6 % до 2,9 %.

 

Послаблення конкурентних позицій ЄС на світових ринках високотехнологічної продукції багато в чому зумовлюється менш розвинутим порівняно зі США та Японією інноваційним підприємництвом. У кінці ХХ — на початку ХХІ ст. країни — члени ЄС у середньому витрачали 1,96 % ВВП на НДДКР, що менше порівняно зі США (2,59 %), Японією (3,12 %) та Південною Кореєю (2,9 %). Розрив у фінансуванні наукових досліджень між США та ЄС становить більше 100 млрд євро щорічно , з яких 80 % припадає на відставання приватного фінансування НДДКР. Питома вага дослідників у ЄС становить лише 2,5 особи на 1000 осіб населення, тоді як у США 6,7 особи, в Японії — 6. Кількість європейських дипломованих студентів, які навчаються у США, вдвічі перевищує кількість американських студентів, які навчаються у Європі.

 

А ось інші свідчення про зниження міжнародних конкурентних переваг*:

 

  • середньорічний темп приросту інвестицій у ЄС становив лише 1,7 % протягом останніх десяти років, тоді як у США цей показник сягав 5,4 %;

 

  • кількість зареєстрованих у ЄС патентів дорівнює лише 25 % відповідного показника США;

 

  • у США 32 % населення мають вищу університетську освіту, тоді як у ЄС цей показник дорівнює лише 19 %;

 

  • інвестиції США в розрахунку на одного студента вдвічі переважають більшість європейських країн.

 

Отже, науковотехнічна та інноваційна політика виходять на перший план як інструменти формування стратегічних конкурентних переваг, що і дістало своє відображення в нових орієнтирах, визначених Радою ЄC, яка навесні 2006 року** наголосила на важливості збільшення обсягів інвестування у створення нових знань і технологій, а також на необхідності формування сприятливішого бізнессередовища для розвитку малих і середніх підприємств. Науковотехнічна політика нині є третім найбільшим реципієнтом фінансових виплат ЄС. Водночас домінуючим рівнем реалізації науковотехнічної політики в Європі є, все ж таки, національний — фінансування Європейським Співтовариством науководослідної сфери не перевищує 17 % загального обсягу державних витрат на науку країн—членів ЄС.

 

Отже, зважаючи на вищенаведені проблеми, науковотехнічна політика посідає особливе місце в системі управління ЄС, створюючи підґрунтя для здобуття стратегічних переваг у системі міжнародного поділу праці та пронизуючи усі ключові галузі реалізації політик ЄС.


< Попередня  Змiст  Наступна >
Iншi роздiли:
4.2.3. Сучасний стан і напрямки трансформації механізмів спільної науковотехнічної політики ЄС у 2007-2013 рр.
4.3. ЕНЕРГЕТИЧНА ПОЛІТИКА
4.3.2. Еволюція енергетичної політики ЄС
4.3.3. Сучасний стан енергетичної політики ЄС
4.3.4. Перспективи спільної Європейської енергетичної політики
Дисциплiни

МаркетингАнглійська моваПравоЕтика та естетикаІсторіяБухгалтерський облікЕкономікаІнформатикаМенеджментПолітологіяСтатистикаФінанси

Бібліотека підручників та статтей Posibniki